"Що це таке на твою думку?" – запитала Джулія.
"Я не вважаю це чимось – я маю на увазі, я вважаю що це навіть не має жодного практичного застосування. Це те що найбільше мені подобається у ньому. Це маленький клаптик тої історії яку вони забули або замінили. Це послання сторічної давнини,якби я тільки знав як прочитати його."
"А та картина ось там," – вона кивнула на гравюру на протилежному боці – "вона б могла теж бути сторічної давнини?"
"Більше того. Двохсотрічної, насмілюся сказати. Ніхто точно не скаже. Це неможливо – з'ясувати точний вік будь-чого у наші дні."
Вона підійшла аби поглянути на це. "Ось де та тварюка висовувала свого носа," – сказала вона, копаючи стінну панель прямісінько під тією картиною. "Що це за місце?Я вже десь раніше бачила його."
"Це церква,або принаймні це колись була церква. Св. Клемент Датський ось як вона звалася." Уривок того віршика, що його розповів йому Містер Чаррингтон спав йому на думку, і він додав напівностальгічно : "Апельсини та лимони кажуть Св. Клемента дзвони!"
До його великого здивування вона продовжила цей рядок:
"Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св. Мартина,
Коли ти заплатиш мені, кажуть дзвони Старого Бейлі…"
"Я не пам'ятаю як воно там далі йдеться. Але я у будь-якому разі пам'ятаю як воно закінчується – "Ось і свічечка, щоб твоє ліжко запалити, ось і тесак щоб твою голівоньку відрубити!Це було схоже на дві половинки паролю. Але там повинен бути ще один рядок опісля "дзвони Старого Бейлі". Можливо він зможе витягнути це з пам'яті Містера Чаррингтона, якщо він відповідно підштовхне його до цього.
"Хто тебе навчив цього?" – запитав він.
"Мій дідусь. Він часто розповідав мені це коли я ще була маленькою дівчинкою. Його було випаровано коли мені було вісім – у будь-якому разі, він зник. Я й досі гадаю що ж таке лимони," – невідповідно додала вона – "Я вже бачила апельсини. Вони певного роду округлі жовті фрукти з товстою шкіркою."
"Я пам'ятаю лимони," – сказав Вінстон – "Вони були дуже поширені у п'ятдесяті. Вони були настільки кислими,що ти це міг відчути не тільки на смак,а навіть і на запах,так що аж слина котилася."
"Закладаюся що під цією картиною повно жучків," – сказала Джулія – "Колись я зніму її та як слід приберу там усе. Я вважаю,що вже майже час нам піти. Я повинна розпочати змивати цю фарбу геть. Хай йому грець! Я змию помаду з твого обличчя опісля цього."
Вінстон не вставав ще декілька хвилин. Кімната потемніла. Він обернувся до світла лампи що була перед ним та влігся зазираючи у те скляне прес-пап'є. Нескінченно принадною річчю був не шматок коралу,а внутрішній вигляд власне цього скла. У ньому відчувалася така глибина,але водночас воно було майже прозорим наче повітря. Це було так неначе поверхня скла була небесним склепінням,що приховує крихітний світ у собі з цілковито його власною атмосферою. Він мав таке відчуття,що він може потрапити усередину нього, і що насправді він вже всередині нього, разом з цим ліжком з червоного дерева та розкладним столиком, і з тим годинником та тим крицевим гравіюванням, і з власне цим прес-пап'є. Це прес-пап'є було кімнатою у якій він знаходився, а цей корал це було життя Джулії та його власне, застигле у певного роду вічності у самому серці цього кристалу.
Глава 5
Саймі випаровано. Одного ранку він просто не прийшов на роботу : декілька порожньомозких людей прокоментували його відсутність. Наступного дня ніхто навіть не згадував про нього. На третій день Вінстон пішов до вестибюлю Відділу Записів,щоб поглянути на дошку оголошень. Одне з повідомлень містило надрукований перелік членів Шахового Комітету,одним з яких був Саймі. Він виглядав точнісінько так само як і раніше – не було жодного викреслення у ньому – але він став на одне ім'я коротший. Цього було досить. Саймі втратив чинність до існування: він ніколи не існував.
Погода була пекельно спекотною. У лабіринті Міністерства кімнати без вікон і з кондиційованим повітрям зберігали свою нормальну температуру, але назовні на тротуарах припікало п'яти і цей сморід у Лондонському метрополітені під час години пік був просто огидним жахом. Приготування до Тижня Ненависті були у повному розпалі та особовий склад усіх Міністерств працював понаднормово. Процесії, зустрічі, військові паради, лекції, паноптикуми з поважних гостей на політичних обідах, демонстрації, виставки, покази фільмів, програми телезахисту – усе це мало бути організовано та облаштовано; стенди мали стояти, статуї та портрети мали бути збудовані, гасла – викарбувані, пісні – написані, чутки – поширені, фотографії – підроблені. Підрозділ Джулії у Відділі Фікцій зменшив виробництво романів і поспіхом штампував серії памфлетів про ворожі звірства. Вінстон, на додачу до своєї звичайної роботи, витрачав багато часу щодня переглядаючи підшивки "Часопису" та замінюючи,а подекуди й вигадливо прибріхуючи задля пишного слівця, повідомлення у новинах,які потрібно б було цитувати у промовах. Пізно вночі, коли юрми буйних пролів блукали вулицями, саме повітря цього міста було сповнене пропасною гарячковістю. Ракетні бомби падали так часто як ще ніколи до цього, і час від часу далеко вдалечині було чутно велетенські вибухи,які ніхто не міг пояснити і про які ходили дикі чутки.
Нова мелодія яка стала лейтмотивом Тижня Ненависті (Пісня Ненависті так воно звалося) була вже створена та без кінця та краю програвалася на телезахистах. Це був дикунський, дубово-гаркаючий ритм який не можна було насправді назвати музикою,але який був швидше схожий на биття у барабан. Коли її ревіли на сотні горляк під звук важких кроків маршуючих ніг – це вселяло первісний жах. Вона вже стала модною серед пролів, та на опівнічних вулицях вона змагалася із все ще популярною "Це було лише безнадьожной примхой". Діти Парсонса грали її годинами вдень та вночі, жахливо нестерпно, на гребінці зі шматочком туалетного паперу. Вечори Вінстона були перевантажені як ніколи. Загони добровольців, організовані Парсонсом, готували свою вулицю до Тижня Ненависті, шиючи прапори, малюючи плакати, встановлюючи флагштоки на дахах, та ризикуючи життям натягуючи дроти крізь вулицю задля розміщення на них транспарантів. Парсонс похвалявся,що панельний будинок Перемога міг самотужки демонструвати на собі аж чотириста метрів прапорів. Він був цілковито у своїй природній стихії і був радий мов нива неполитая. Уся ця спека та ручна праця навіть дали йому привід повернутися до носіння шортів та сорочки з короткими рукавами по вечорах. Він був усюди де тільки штовхали, тягнули, пиляли, молоткували, нашвидкуруч лаштували, жваво та радісно усіх підбадьорюючи завжди з товариськими закликами та наставляннями і випромінюючи кожною клітинкою власного тіла те, що здавалося невичерпним запасом різко та уїдливо пахнучого поту.