Вони змовкли на якусь мить.
"Є ще двійко хвилин перш ніж вам буде потрібно піти," – сказав О'Брайєн – "Ми повинні зустрітися знову – якщо взагалі ми зустрінемося знову…"
Вінстон підвів очі та поглянув на нього. "У місці де немає пітьми?" – запитав він затинаючись.
О'Брайєн кивнув без жодного натяку на здивування. "У місці де немає пітьми," – сказав він так, неначе розпізнав цю алюзію. "А тим часом, чи є що-небудь що ви бажали сказати перш ніж підете?Якесь повідомлення?Якісь питання?"
Вінстон думав. Здавалося не лишилося жодного додаткового питання яке б він бажав запитати: він все ще не відчував жодної спонуки вимовити вголос які-небудь загальні твердження. Замість чогось напряму пов'язаного з О'Брайєном чи Братерством, у його розумі з'явилася певного роду складна картина тієї темної спальні де його матір провела свої останні дні, і та маленька кімната над крамничкою Містера Чаррингтона, і те скляне прес-пап'є, і та крицева гравюра у рамі з червоного черева. Майже навмання він сказав:
"Чи не доводилося вам коли-небудь чути стару риму котра починається "Апельсини і лимони кажуть Св.Клемента дзвони"?"
І знову О'Брайєн кивнув. З певного роду похмуро-серйозною, могильною чемністю він довершив цю строфу:
"Апельсини та лимони, кажуть Св.Клемента дзвони,
Ти винен мені три фартинга, кажуть дзвони Св.Мартина,
Коли ти заплатиш мені,кажуть дзвони Старого Бейлі,
Коли стану я заможний, кажуть Шоредічу дзвони."
"Ви знаєте останній рядок!" – вигукнув Вінстон.
"Так,я знаю останній рядок. А зараз, на жаль, вже час вам піти. Але заждіть. Краще дозвольте мені дати і вам одну з цих таблеток."
Допоки Вінстон стояв О'Брайєн простяг йому руку. Його потужне рукостискання трощило кістки Вінстонової долоні. Біля дверей Вінстон озирнувся, але О'Брайєн здавалося вже був цілковито поглинений процесом викидання його зі своєї свідомості. Він чекав поклавши свою долоню на перемикач який контролював телезахист. За ним Вінстон міг бачити письмовий стіл з тою лампою що сяяла зеленою імлою, і той мовонот, і той дротяний кошик вщент завантажений паперами. Цей інцидент було вичерпано. За тридцять секунд, це спало йому на думку, О'Брайєн швидше за все повернеться до своєї перерваної та дуже важливої роботи на користь Партії.
Глава 9
Вінстон був драглистий від втоми. Драглистий було саме тим відповідним,правильним словом. Воно спало йому на думку спонтанно. Його тіло здавалося мало не лише ту слабкість як у драглі, але ще й було напівпрозорим. Він відчував що якщо він підніме догори власну долоню то буде здатний побачити світло крізь неї. Геть уся кров та лімфа були висмоктані з нього тим потворно велетенським розгульним дебошем роботи, лишивши йому натомість лише крихку структуру нервів, кісток та шкіри. Усі відчуття здавалося були перебільшеними. Його спецодяг безжально натирав йому плечі, тротуар подразнював йому ступні, навіть стискання та розтискання долоні було потугою, що змушувала його суглоби скрипіти.
Він пропрацював більше ніж дев'яносто годин за п'ять днів. Так само як і будь-хто інший у його Міністерстві. Зараз же усе скінчилося, і було цілковито нічого робити, не було жодних приписів до будь-якої Партійної роботи, до завтрашнього ранку. Він міг провести шість годин у тій схованці та ще дев'ять у своєму власному ліжку. Повільно, під м'яким полуденним сонячним світлом, він йшов по брудній,захаращеній вулиці у напрямку до крамнички Містера Чаррингтона, пильно спостерігаючи за можливою появою патрулів, але абсурдно упевнений, що цього дня не було жодної небезпеки у тому аби хто-небудь перешкодив йому. Цей важкий портфель,котрого він ніс, глухо вдарявся об його коліно при кожному кроці,надсилаючи при цьому дзвінке тремтяче подразнення геть по всій шкірі його ноги. Всередині була та сама Книга, яку він вже отримав у своє розпорядження ще шість днів тому та проте ще не відкривав її і навіть не поглянув на неї.
На шостий день Тижня Ненависті, опісля процесій, промов, волань, співів, прапорів, плакатів, фільмів, паноптикумів з поважних гостей на політичних обідах, гуркоту барабанів та вереску труб, важкого тупотіння маршуючих ніг, скреготливого дріботіння танкових гусениць, ревіння численних літаків, гудучого рокоту автоматів – опісля шести днів цього, коли той великий оргазм у тремтячому припадку перейшов до своєї кульмінації і та загальна ненависть до Євразії закипіла до такого делірію, що якщо би ця юрба могла загарбати до своїх рук тих 2000 Євразійських військових злочинців яких було повішено останнього дня цієї поточної діяльності, вони могли б безперечно розірвати їх на шматки – і саме цієї миті було проголошено що Океанія зрештою не була у стані війни з Євразією. Океанія була у стані війни зі Східазією. Євразія була союзником.
При цьому,звісно, не було жодного визнання що будь-які зміни мали місце. Лише стало відомо, з надзвичайною раптовістю та усюдисущістю одночасно, що Східазія,а зовсім не Євразія, була Ворогом. Вінстон брав участь у демонстрації на одному з центральних майданів Лондону тієї миті коли це трапилося. Це була ніч, і усі ті мертвотно-бліді білі обличчя та вогненно яскраво-червоні прапори – усе це похмурою,огидною грозою палало у світлі прожекторів. Цей майдан був щільно утрамбований декількома тисячами людей, включаючи блок з приблизно тисячі школярів, які були вдягнені в уніформу Шпигунів. На драпірованій яскраво-червоною тканиною сцені промовець з Внутрішньої Партії, маленький убогий чоловік з непропорційно довгими руками і великим плішивим черепом по якому безладно тягнулися декілька прямих та гладких жмутів волосся, палко звертався до цієї юрби. Маленька Рупмельштильцхенова (Румпельштильцхен – мерзенний та злобний,горбатий карлик з однойменної казки братів Гримм) постать, потворно-викривлена вируючою у ній ненавистю, вхопила за горло мікрофона однією рукою доки інша,з потворно велетенською масою на кінці цієї кістлявої руки, погрозливо дерла своїми пазуриськами повітря над його головою. Його голос, що став металевим пройшовши крізь гучномовець, постійно вибухав нескінченим каталогізованим переліком звірств, кривавих різанин, депортацій, пограбувань, зґвалтувань, катувань ув'язнених, бомбувань цивільних, брехливих пропаганд, несправедливих агресій, віроломно розірваних угод. Було майже неможливо слухати його без того аби спочатку стати цілковито переконаним, а потім геть сказитися. Кожні декілька хвилин шалена лють тієї юрби бурхливо скипала і той голос промовця потопав у дикому,звіроподібному ревінні,що здіймалося некеровано та невтримно з тисяч горлянок. Найбільш дикунський вереск з поміж усіх лунав від школярів. Ця промова продовжувалася вже можливо двадцять хвилин коли посланець поспіхом вбіг до цієї сцени і шматочок паперу прослизнув до рук того промовця. Він розгорнув його та прочитав не спиняючи власної промови. Нічого не змінилося у його голосі або манері поведінки, або у змісті того що він казав, але зненацька ці назви стали іншими. Без жодного спеціально сказаного з цього приводу слова, хвиля порозуміння прокотилася крізь усю цю юрбу. Океанія була у стані війни зі Східазією! Наступної миті відбулося жахливо велетенське потрясіння. Усі ті прапори та плакати якими був прикрашений цей майдан були шкідливо неправильними! На переважній більшості з них цілком неправильні обличчя. Це було шкідництво! Це усе справа рук агентів Гольдштейна! Там був бунтівний та безладний антракт допоки плакати зривали зі стін, прапори розривали на клапті – і усе це під акомпанемент шалено тупаючих ніг. Шпигуни виявили ну просто таки надзвичайні дива організаційної діяльності у видиранні на верхівки дахів та зрізанні транспарантів,що тріпотіли на дротах натягнених між димоходами. Але за дві або три хвилини з усім цим було покінчено. Той промовець, все ще стискуючи горло мікрофона, його плечі було вигнуто та зігбенно уперед,його вільна рука все ще погрозливо дерла своїми пазуриськами повітря, все ще неухильно продовжував свою промову. Ще хвилина і похмуре,дике та брутальне ревіння шаленої люті знову вибухнуло від тієї юрби. Ця Ненависть продовжувалася точнісінько так само як і до того, лише за виключенням того що дані цілі було змінено.