Я не переривав своїх спостережень і вночі. Консель пішов до себе. Я залишився один у салоні. Сповільнивши біг, "Наутилус" балансував над масивними викидами вулканічного походження, що захаращували океанічне дію. Часом, ніби готуючись сісти, він ішов майже впритул до його сірих масивів, ледь помітних у густій імлі, — і раптом злітав на поверхню океану!
У ці короткі миті крізь кришталеві води поверхневих шарів я мигцем бачив п'ять чи шість зодіакальних зірок, що блищать у хвості Оріона.
Довгі години міг би я замиловано спостерігати урочисту красу моря і неба! Але ставні засунулися. У цей момент "Наутилус" саме підходив до високої гранітної стіни. Як подолає він гранітну перешкоду? Я не міг собі цього уявити. Мимоволі довелося повертатися в каюту. Судно стояло на місці. Я заснув із твердим наміром прокинутися раніше.
Але коли вранці я вийшов у салон, була уже восьма година. Я глянув на манометр. Він показував, що "Наутилус" сплив на поверхню вод. Чулися кроки на палубі. Одначе бічної хитавиці, неминучої при плаванні на морі,, не відчувалося. [264]
Я попростував до люка. Люк був відкритий. Я виглянув назовні, але замість денного світла мене огорнув глибокий морок. Де ми? Чи не помилився я? Невже ще й досі ніч? Таж ні! Жодної зірки на небі! І вночі не буває такої непроглядної пітьми.
Я розгубився. Чийсь голос покликав мене: .
— Це ви, пане професоре?
— А-а! Капітане Немо! — сказав я. — Де ми знаходимося?
— Під землею, пане професоре.
— Під землею! — вражено вигукнув я. — Але "Наутилус" іде?
— Іде як і раніше.
— Нічого не розумію.
— Заждіть кілька хвилин. Включать прожектор, і, якщо ви захочете внести ясність у ситуацію, ви будете задоволені.
Я вийшов на палубу і став чекати. Морок був такий глибокий, що я навіть не бачив капітана Немо. Одначе, глянувши нагору, я помітив над самою своєю головою смужку слабкого світла, вірніше, проблиск світла, що проникав через кругоподібний отвір. Але тут уключили прожектор, і його сліпуче сяйво перекрило мерехтливий промінчик.
Я заплющив на хвилину очі, осліплені електричним сяйвом. Потім став оглядатися навкруги. "Наутилус" стояв, погойдуючись біля високого берега, що нагадував набережну. Море перетворилося в озеро, що перебувало в кільці кам'яних стін. Діаметр озера становив десь зо дві милі, інакше кажучи, шість миль в окружності. Рівень води в озері, — як і показував манометр, — не міг відрізнятися від рівня води в океані, тому що між озером і океаном, безсумнівно, було сполучення.
Високі похилі стіни поступово сходилися на висоті п'ятисот або шестисот метрів, утворюючи ніби величезну перевернуту лійку. Лійка закінчувалася круглим отвором, через яке і проникало розсіяне денне світло.
Перш ніж уважно дослідити внутрішнє розташування величезної печери і дошукуватися, чи було це справою рук людських, чи роботою природи, я підійшов до капітана Немо.
— Де ж усе-таки ми знаходимося? — запитав я.
— У надрах згаслого вулкана, — відповів капітан, — вулкана, залитого морем унаслідок якогось тектонічного струсу. У той час як ви спали, пане професоре, "Наутилус" проникнув у цю лагуну через природний канал, проритий у десятьох метрах під рівнем океану. Тут його гавань! Гавань надійна, зручна, схована від усіх очей, захищена від вітрів усіх румбів! Укажіть мені на берегах [265] ваших материків або островів хоч один рейд, що міг би так само надійно укрити судно від бушування урагану!
— Цілком правильно, — відповів я, — тут ви в безпеці, капітане Немо! Що може грозити вам у надрах вулкана? Але при його вершині я помітив якийсь отвір?
— Так, це кратер! Кратер, що колись викидав лаву, сірчані пари і полум'я. Тепер же він постачає нас чистим повітрям.
— Але яка ж це вогнедишна гора?
— Тутешні води всіяні островами вулканічного походження, і таких гір тут безліч. Для моряків — це просто риф, для нас — величезна печера. Я випадково відкрив її, і цей випадок зробив мені велику послугу.
— А чи не можна спуститися сюди через жерло вулкана?
— Ні спуститися, ні піднятися не можна! Футів на сто від падіння гори ще можна видертися, але вище — стіни ухиляються від вертикальної лінії, утворюють купол склепіння, і стають неприступними.
— Я бачу, капітане, що природа робить вам послугу скрізь і завжди. Ви в повній безпеці на цьому озері! І ніхто не порушить спокою тутешніх вод. Але на віщо вам ця гавань? "Наутилус" не має потреби в гавані.
— Не має потреби, пане професоре? Але він має потребу в електриці, щоб рухатися, у батареях, щоб виробляти електричну енергію, у натрії, щоб живити ці батареї, у вугіллі, щоб одержувати натрій, у кам'яновугільних копальнях, щоб добувати вугілля. Ще в геологічні епохи море поглинуло цілі ліси, що уже мінералізувалися і, перетворившись на кам'яне вугілля, слугують мені невичерпним джерелом палива.
— Отже, ваші матроси, капітане, виконують обов'язки вуглекопів?
— Точно так. Ці копальні знаходяться під водою, як і вугільні шахти Ньюкасла. У скафандрах, з киркою і заступом у руках, матроси з "Наутилуса" добувають тут вугілля, рятуючи мене від потреби в наземних рудниках. Коли я спалюю це пальне, щоб одержати натрій, дим, пробиваючись з кратера, надає горі вигляд діючого вулкана.
— І ми побачимо ваших матросів у роботі?
— Ні! Принаймні цього разу. Я поспішаю завершити нашу підводну кругосвітню подорож. Тому я обмежуся тим, що візьму запас кам'яного вугілля, що зберігається тут. Як тільки ми його завантажимо, тобто якраз через день, ми підемо далі. І якщо ви хочете оглянути цю печеру й обійти лагуну, скористайтеся сьогоднішнім днем, пане Аронаксе. [267] Я подякував капітану і пішов за своїми супутниками, котрі ще не виходили з каюти. Я запросив їх пройтися зі мною, не сказавши, де ми знаходимося.
Ми вийшли на палубу. Коисель, що нічому не дивувався, знайшов цілком природним, що, заснувши під водою, прокинувся під землею. Нед Ленд думав тільки про' те, чи не має ця печера кількох виходів.
Після сніданку, близько десятої години, ми зійшли на берег.
— От ми і знову на землі, — сказав Консель.
— Я не можу сказати, що знаходжуся "на землі", ми скоріше під землею.