*
Мати відгадала по його сумнім вигляді, що в його душі криється щось неясне для неї, і він мусів виявити причину свого розстроєння — матеріальні клопоти. Оксана, довідавшись від нього правди, піддавала думку затягнути довг в Альбінського, який позичає гроші на високі, майже лихварські відсотки.
— Дай спокій, сестричко, це такі неприступні і зарозумілі пани, що гадають: лавки і стільці повинні перед ними кланятися.
Хотіла йому допомогти своєю радою і пані Рибко.
Він любив ту єдину сестру свого батька, повну поваги і діяльности, хоч і сумного, допитливого погляду, що нагадував йому батька, — і пішов до неї.
— Що ти хочеш робити, Юліяне? — спитала, не спускаючи з нього ока, мов сторожила над ним.
Він оповів коротко про свій стан і свої плани.
— Прикро мені, що тобі одробина горя так спараліжувала руки. Та коли не знайдеш собі помочі, то я тобі її роздобуду. Я звернуся до Альбінського за позичкою.
Він витріщив очі, наче не вірив своїм вухам.
— Бійтеся Бога, тето! Я не хочу цього, краще вже поїду до Америки і буду там працювати, як найтемніший селянин. Не допущу, щоб ви перед тим чоловіком так понижалися.
— Як хочеш, — відповіла вона. — Це твоя річ, не моя. Я буду старатися деінде. Ще є люди, що знали мого батька і мого чоловіка.
— Але будьте обережні, тето, це все тайна. Чим більше офіцер терпить, тим менше повинні про це люди знати.
*
По Святій вечері Оксана підійшла ще раз до ялинки і почала гасити деякі свічечки, що догоряли, щоб причепити інші. Вона усміхалася вдоволено до себе. Юліян у своїй кімнаті засів спокійно за часописи.
Нараз почули вони в сінях знаний голос і коляду "Бог предвічний…".
— Дора! — кликнула Оксана врадувано і кинулась до дверей.
Дора прийшла з дарунками та різдвяними побажаннями і, здавалося, що з нею враз увійшов інший світ до хати. Скинула футро та шапочку, передаючи їх Юліянові.
Юліян сів напроти неї і докидав дотепні слова до розмови між гостею, Оксаною і матір’ю, як це робив не раз, щоб закрити свій поганий настрій. Коли на мить поринав у свої думи, як тільки хто розсміявся, він наче прокидався і брав наново живу участь у розмові.
— Тета Цілля, — оповідала Дора, — дістала від свого чоловіка грошовий дарунок на подорож до Швейцарії або Мерану[128]. Лікар радить їй виїхати туди рятувати здоров’я.
— Сама поїде? — спитала пані Цезаревич.
— Може, з дідунем, тетою Захарій або і…
— Вами? — вмішався Юліян.
— Може, і зі мною, — відповіла непевно Дора, — але я воліла би залишитися з тетою Олею.
— Доро! — майже кликнула здивована Оксана. — Як же так можна зрікатися такої нагоди!
— В мене є про це власна думка. Я здорова й молода і Швейцарія із своєю красою так скоро не западеться… Хто знає, чи мені було б там тепер мило і любо. Тета Оля каже розумно: "Ховай гріш, а прийде час, то ще не одно гарне побачиш". Наша Швейцарія над Дніпром[129]! Туди я хотіла б поїхати!
Оксана перебила їй.
— Але чи дідуньо згодиться, щоб ви залишились дома?
— Це не від дідуня залежить, а від мого тестя, який оплачує цю подорож. Він так само любить мене, як і колись…
Юліян встав незамітно і підійшов до одного з вікон, а Дора сіла за фортепіян і проспівала коляду. Юліянові здавалося, що коли вона підняла очі й їх погляди стрінулися, в її розпромінених очах блистіли сльози зворушення.
Коли прийшов час іти до хати, Юліян сказав:
— Я вас проведу.
— Ви все трудитеся, а то я й сама збігла б.
Увійшли в каштанову алею, вечір був чудовий. Повітря спокійне, майже у безгомінній тиші земля лежала вкрита снігом під небом, засіяним зірками. На горах виднілися хатки з-поміж каштанів, і світла тонули у вечірній імлі. Юліян і Дора йшли без слова попліч, нерівним кроком, то майже дотикаючися ліктями, то знову, перелякані, відсувалися одне від одного. Він скинув шапку, проїхав рукою по чолі і за хвилину пристав.
— Пані Вальде, — вимовив несподівано.
— Пане надпоручнику?
— Пані Доро!
Вона гляділа на нього, як говорив, слухала, а сама тільки мовчки притакувала головою. Він говорив небагато, не бурхливо, лиш слово по словечку, стримано, наче в його горлі опирався голос, начеб хотів відразу сказати все одним словом або одним великим почуванням. Її голова була оперта хвилину на його рамени та її уста питали:
— Я могла б вам помогти…
— Як? Ви би… ти хотіла б… Доро?
— Хочу! — сказала вона і піднесла хустинку до очей. — Якби ти знав!..
— Не плач, Доро, — попросив він, зітхаючи з полегшою, і поцілував її, притискаючи її до себе.
— Боже мій! — відповіла паленіючи. — Це в мене з несподіваного щастя…
— Ти цього ніколи не пожалуєш, Доро, бо ще не знаєш, як я тебе люблю.
— Але ти про одно забув, Юліяне.
— Забув, що?
— Ти забув, що я Альбінська.
— Альбінська, але моя, і внучка тієї бабуні, що залишилась вірна свому народові і відродилася в тобі.
— Юліяне, я так багато наплакалася потайки, що не сміла бути тою, якою хотіла.
— Ми не потребуємо присягати собі вірности, Доро.
— Ні, Юліяне, це непотрібне між нами.
— Завтра я буду у твого діда і, доки ще лишусь тут, буду щодня в тебе.
*
"Як воно все це склалося, чи не був це сон? — питала сама себе. — Чи він говорив справді з нею і завтра він сам прийде до дідуня?" Підходить до мешкання, бачить освітлені вікна в кімнаті дідуня, в тети Олі… О, яке чудове буває життя, як у житті все, наче чудом, складається. Вона — його наречена, його щаслива наречена! Глянула на небо, шукала там чогось… Чи вміла в зорях читати?
"Тиха, як ніч, як море, глибока…".
Наближалася до фіртки. Чи не спізнилася? Чи дуже її там вижидають? Чи ніхто не відгадає її щастя?
З гостей застала ще купця-вірменина і старенького латинського пароха, як саме збиралися додому. Чекала, аж тета Оля відійде до своєї кімнати. Коли тета кинулась, зітхаючи, у свій фотель, за нею появилась Дора.
— Подай мені папіроску, доню, мені чогось важко на душі. Чи Цезаревич був дома? Як його мамі ведеться? Здорова?
— Здорова, і він дома. Ах, тіточко, не будьте смутні! Не віщуйте лиха. Чи ви не пізнали по мені сьогодні нічого? Погляньте на мене.
Альбінська глянула на Дору і всміхнулася.
— О, тіточко, ви заступали мені батька та маму, то й вислухайте, що я вам розкажу щось небуденне.