"Не будь фарисеєм, — кликнула Зоня, — а признайся до правди. Тобі горять щоки з утоми і внутрі ти вже спиш. Ми що інше. Ми всі, скільки нас тут бачиш, то "робітнича бранжа". Ти один якийсь ексклюзивний, мов справдішній панський. Глянь на наші і на свої руки". Та тут Зоня вмовкла, бо Юліян прокинувся, протестуючи рухом, і відсунув їх від себе, що мов бджоли стиснулись коло нього.
"Який я в вас ексклюзивний, — спитав, — який я в вас панський? Гадаєте військова служба така легка, беручи її поважно і сумлінно під розвагу — ну, ну… змінили б ви не в однім свою гадку, наколи б заглянули поважно в той апарат життя і смерти, наколи б пізнали і мужів військової науки, дізналися б які високо образовані знаходились між ними, як причинились у винаходових експедиціях, де не один з учених цофався назад перед небезпеками, що були грізні, заповідаючи неминучу смерть; які піонери знання і поступу знаходились в рядах військових… які мужі гідні вшановання і високої поваги… що за залізо — кажу вам… Vollblutmenschen[90] не лиш щодо тілесного виховання, але і характеру. Правда, є і багато полови в війську — але полова в кождій верстві людности не є для нас міродайною і з нею і ніхто не числиться в кождій праці, а найбільше в здобуваючій і культурній. Військовий — це такий працьовник, як кождий інший, і відріжняється лиш тим, що дав державі в потребі своє життя; такий я ексклюзивний, панський".
"Юліяне, ти ще вступиш колись до війська", — кликнула Оксана, вп’ялившися аж прошибаючо гарячими очима в гарного брата, що в цій хвилі дуже поважно виглядав.
"Ні, сестро. Це не в моїм плані".
"Так?"
В неї здрігнулися болісно уста.
"Не пророч, Оксано!"
"Бо ти захоплений".
"Ні. Я лиш не зношу, як хто мене інакше судить або і перецінює. Я є, яким є".
"А твій товариш Едвард?"
"Як Едвард. Панський, багацький син. Завдяки йому і його батькові я поробив ріжні гарні і цінні знайомства військові. Коректна людина з широкою освітою і горизонтом дає більше, як не одна книжка. Але завтра, — додав, перериваючи себе, — позавтра треба мені піти до начальника мого полку зголоситися… і скинути вже з себе військову одіж; опісля, як споминав я вже, за недовгий час ми їдемо з Едвардом до Мюнхена, відтак, може, до Берліна — ще не знаю; до Скандинавії, напевно, поїдемо і до Англії… на Англію я радуюся!"
"Пане поручнику?" — обізвався тут несподівано молодий огородник Зарко і вклонився. В його очах блисло збиточністю.
"Як ви це від мене приймете, що я вам передам — я не знаю; я лиш розуміюся на рослинах, їх виховуванню, на флорі, ярині, овочах, хлібі, на землі, на її роді, але на такім я не розуміюся. Чи це різдвяний дарунок передано мені для вас, чи це що інше, мені не відомо". З тими словами він сягнув в грудну кишеню, вийняв звідти лист і, передавши його зчудованому офіцерові, сам відступив і відвернувся.
*
Юліян, прийшовши до звисаючої білої лампи і глянувши на адресу, змішався. Сестри, помітивши це, відступили і собі дискретно одна по другій, потягаючи і наймолодшу Оксану за собою до передпокою, куди вийшли були оба наречені і ладились до відходу. Юліян вийняв свій ножик, розтяв спішно коверту і вибрав з коверти зложений листок. В нім знаходилася фотографія Еви Захарій, а на папері стояло лиш кілька слів… "Третьої днини різдвяної, цебто на Стефана[91]я буду в столиці в доктора Емі, до побачення, може, в кіні, по обіді о четвертій годині. Е. З…"
Мов схоплений на злім вчинку, Юліян сховав лист з фотографією в кишеню, відтак зблизився до матері, що саме ще на хвильку появилась між дітьми і, незавважена, слідила за його рухами, спостерегла його замішання. Вона лиш одно спитала: "Чи то що злого, мій сину?"
Він усміхнувся. "Ні, мамо", — відповів і, схиляючись над нею, поцілував її в руку.
"Бо я вічно за вас боюся", — сказала і з тими словами вийшла.
Він похитав головою і подався за іншими, що саме увійшли, щоб попрощатися.
"Пождіть, панове! — кликнув радісно. — Я з вами також піду. Мені просто душно стало, я мушу пройтись. За годинку буду знов у хаті, укажіть лиш, де маю ночувати. Я нікого не збуджу. Верну без шелесту, мов кіт".
"Там, де завше пересиплявся, братчику. Там, де завше", — зачув у відповідь голос Зоні.
"То хіба враз з ялинкою?" — спитав він, вказуючи на кімнату з прибраним деревцем.
"Там, там ти наше різдвяне деревце… там" — і розбіглись, щоб внести братові одна плащ, друга шаблю, третя кашкет і рукавиці і випровадили з півголосним гуторенням, щоб батька не збудити, всіх трьох мужчин в ясну ніч.
З поворотом до хати замітила сестра Марія: "Він захоплюючий, сестри. Цей один рік при війську в В. виховав з нього, сказала би, готового мужчину".
"Так і здається, Марійко, — відповіла Зоня, переступаючи поважно поріг, — але він все ще таки дуже молодий".
"Я понад все люблю його голос", — додала Оксана, наслідуючи здержаним тоном низький голос улюбленого брата.
*
Як сказано, всі мужчини вийшли з хати. Ніч була ясна і доволі морозиста і вони, попіднімавши коміри по уха, йшли жваво вперед. Але не довго йшли разом, бо небавом порозлучались, ідучи на своє мешкання-нічліг, і лише один Юліян ішов сам.
Він віддихнув повними грудьми. Врешті він сам. Поглянув угору. Там мерехтіли зорі. Він вдома, в своїй батьківщині. Колосальна столиця, що в ній перебув цілий рік, де набрався духового багатства і життєвого досвіду наскільки це давалося — він її мав за собою. Він поширив свій світогляд і цього був собі свідомий. Його знайомі українці, що там з ним враз однорічниками служили, і ті, що і поза військом з ним зналися, так його щиро прощали, коли від’їжджав, і все наново… давали собі слово — держатися кріпко на своїм українськім становищу… бути вірним своїм постановам та лише одну ціль знати. Себе і Україну. "Що свій, то свій", — промайнуло йому, мов теплою струєю, крізь душу.
Він розглядався по улицях. Яке-то все було дрібне, пропорціональне, яке незначне… але нараз бачить його уява щось інше… вузьку кімнату, огороджену залісненими високими напівскалами-напівгорами, а на долині, у їх ногах, жене гірська вода. Над нею, між крислатою, королівської висоти, зеленню — біла палата. "Ґанинґайми!" — сказало щось голосно в його душі. Освітлені вікна сяють здалека в ясну ніч… там гучна забава, гостей повно і що хто хоче, а в одній світлиці, переповненій димом дорогих папіросів, він розріжняє з нього одну голову, неначе свою власну, бо ті самі риси, трохи строгі, лиш старшу. Коло нього другу, з виразом гордости і самопевности, — вельможа. Чи Йоахим фон Ґанинґайм? Ні! Це його перший завідатель і муж довір’я Альфонс Альбінський — лях. І ще десь там наче помінялись голови, за мить на його місце Ева Захарій. Так. Ева. Чорні виразисті брови, пишне чоло… Ні, не Ева, а бабуня Орелецька признається йому, що мов божевільний кидає банкнотами і картами без намислу, без намислу, що вона його любить, що багачка і в с е б у д е д о б р е. Юліяне Цезаревичу, чуєш? Так! Це він… він, той сам… в його грудній кишені її фотографія. Ті самі її чорні очі, що так важко, мов тягар в душі, важуть… але чи і огрівають її?