— Мій Левчику…
— Моя Неспокійко…
За їхніми забавами підстерігав не місяць, а сонце, що було набагато привітніше від чванливого молодика. Сонце сміялося. І та широка відкрита усмішка робили Марійку і Костика такими ж розсміяними і радісними, як і їхній покровитель — Сонце.
6
Із Миколою коїлося щось недобре. Уперше він відчув цей дурманний заштрик ще до сварки з Костем. Одного разу, на перерві, він побачив Марійку. "Яка ж вона струнка і весела", — подумав. Відтоді ці два слова не давали йому спокою. Скажете, як таке можливо, щоб мордували два слова? У людському житті нема неймовірного, бо нерідко наша дійсність строкатіша від найхимерніших снів.
…Якби так трапилося, що Костик із Марійкою посварилися б… Може, їх якось посварити? Але тепер це нелегко, бо цей Ромео зі своєю Джульєттою нерозлийвода. Майже всюди разом, наче хто пришпилив їх одне до одного! Але ж навколо стільки дівчат, Миколо, чому тебе хвилює чужа любов?
Не знаю, вона струнка і весела, але Костикова. Позавчора мені снилося урвище. Марійка сидить на стільчику і грає на скрипці. Мелодія така знайома, як речі у моїй кімнаті. Але я не можу розгадати її. Мелодія набирає сили, із лагідної стає грізнішою. Починає накрапати дощ. Я з Костем танцюю над урвищем… білий вальс. Він запросив мене. "Танець має тривати п'ять хвилин", — каже Марійка, відкидаючи скрипку вбік. Раптом Кость замахується, щоб мене вдарити. Я б'ю його — і він летить в урвище так легко, як птаха. Марійка скрикує…і летить за ним. Ось вони вже пролітають над моєю головою, трохи обважніло махаючи руками-крилами. Із ними все гаразд! Я ридаю від безсилля й сорому. Урвище поволі стає моєю кімнатою, дзвонить будильник. Час уставати і збиратися в школу…
На перерві Микола вітається з Костем. Після тієї сварки їхні стосунки стали значно прохолоднішими. Принаймні друзями зараз їх назвати важко.
…Якби Кость знав про справжню причину… Цікаво, що би він зробив? А нічого! Я не винен, що мені подобається його Джульєтта! Ось візьму і скажу їй про це! Нехай жене геть цього психолога! Теж мені розумака знайшовся. І відмінник цього року, і спортсмен, ще й… ще й струнка і весела його любить. (По Миколиному обличчі пробігла якась м'язова судома). А не забагато тобі, фацете, всього одразу? Може, зі мною поділишся? Ні оцінок, ні твоїх лідерських замашок мені не треба. Мені треба її… ось що мені наразі треба… Але він не винен… Як це не винен? Чого ніхто інший не став на моїй дорозі? У бойовиках чітко навчають: кожного суперника слід знищувати! Але… як це… знищувати? Не знаю… Спочатку скажу Марійці, що люблю її. І якщо все буде добре, то дам йому спокій.
Але якщо вона закомизиться чи як там, тоді…
Микола тиснув Костеві руку, порушуючи неписаний, але від того не менш реальний чоловічий кодекс честі.
Якщо ти шануєш людину, то потиск руки означає твою відкритість до неї та відсутність поганих намірів. Якщо не шануєш — то не подаєш руки, даючи їй таким чином лицарський знак: "Стережися!" Микола ж тиснув Костеві руку, потайки замишляючи щось недобре.
7
— Машо, мені треба поговорити з тобою, — почула Марійка стиснутий голос Костевого друга. Особливо різонуло оте "Машо". Костик ніколи так не звертався до неї.
— Я слухаю тебе, Миколо.
— Бачиш… Я… я хотів тобі сказати, що… що нам треба зустрітися після уроків…
— Чому? — холодно перепитала дівчина, відчувши спонтанну неприязнь.
— Я… я… щось тобі скажу…
— Кажи тут.
Микола затнувся. Він чекав якихось жартів, кокетства, принаймні сміху від стрункої і весело)лише не цієї, вивіреної до грама, серйозності.
— Тут не можу!..
— Чому?
— Що ти постійно чомучкаєш? Заладила зі своїм "чому" як дурень із писаною торбою!
Марійка спалахнула:
— Чого ти від мене хочеш? Або говори, або йди геть!
І дивно — хлопець, замість того щоб сказати щось образливе у відповідь, розвернутися й піти, раптом ухопив дівчину за руку:
— Почекай, не йди!
"Боже, де Костик? Де він? Може, вони змовилися, щоб мене випробувати?" — одразу пригадала Марійка ревнощі свого коханого. Направду, ніщо легко не зникає. Завше ця зникомість полишає слід, котрий може тягнутися днями, місяцями, а то й роками…
— Кажи, що хочеш, тільки зараз і без таємничостей, бо біжу по Костя! — водномить випалила дівчина.
— Я люблю тебе, Марійко! — Миколині слова пролунали сухим пострілом.
— Що?
— Я люблю тебе, Марійко. — слова лунали, начебто розстрілювали налякану Неспокійку. "Вони змовилися, змовилися!"
— То й що? — дівчина відчувала, що це не найліпша реакція на освідчення, але їй зараз було не до дипломатичного лоску. "А якщо і не змовилися, то… за кого він мене має? Як він сміє?"
— Нічого, — на цей раз не втратив самоконтролю новий капітан футбольної команди. — Скажи, що мені тепер робити!
— Іти до свого класу, бо вже дзвінок!
— Невже ти ні на крихітку мене не любиш? — познайомився Микола з прохально-страдницькими нотками у своєму іншому голосі.
— Ні, Миколо. Ні на крихітку, — тепер уже Марійчині слова пролунали сухим пострілом.
— Справді? — важко було сказати, чи хлопець трагічно блазнює, чи розпачливо перепитує.
— Справді. Ну, бувай! Я побігла на урок.
Микола не відповів нічого. Він не пішов на наступний урок. Він узагалі погано пам'ятав, як провів наступну годину. Потім зайшов до класу. Забрав наплічник і поплентався чи то в напрямку дому, чи до старомихайлівського лісу.
8
Ну, як він міг мені таке говорити? Хіба не знає про Костика? Це ж його друг, принаймні колишній… Кажуть, що жінки й дівчата не вміють дружити, тільки в окремих випадках здатні до солідарності. А хлопці?
Може, у житті дорослих узагалі немає такого поняття, як дружба? Бо якщо ще із шкільної парти хлопці здатні на таку підступність, то… І не скажеш, що мені це було геть-таки неприємно чути… І найбільше страшно через це… Ні-ні, я би ніколи не сприйняла Миколиних залицянь, але ж… До мене підійшов, а не до іншої… Хіба дівчат мало у школі? Може, він думає, що я здатна до якоїсь легшої поведінки через стосунки із Костем?
А якби я дозволила йому трохи позалицятися — що було б далі? Одного разу він прийшов би, сказавши: не хочу більше бачити біля тебе Костя, нехай забирається геть! Бр-бр! І я тоді відчула б, що зайшла задалеко у своєму напівдитячому інтересі до пікантної ситуації. Напевне, життя — не мильна опера. І хоч я би не дозволяла йому торкатися себе, та все ж… Нещодавно в сусідньому райцентрі якийсь старший хлопець повернувся з війська. Дівчина начебто писала йому листи, що любить, кажуть, він тримав ті листи біля себе, перев'язавши їх синьою стрічкою. А повернувшись, дізнався, що вона має іншого, його ж лише заспокоювала той весь час, мовляв, хай тобі легко служиться, солдате. Він дізнався про все. ЇЇ не сказав ні слова, а того хлопця поранив із якоїсь гвинтівки. Добре, що врятували. А бідолашного солдата, що встиг побути лише кілька днів удома, одразу забрали до тюрми, в камеру попереднього розслідування. І хто винен? Вона — і ще раз вона! Бо там, де є любов, завжди причаїлася ненависть як її нерозлучна сестра…