Агата підняла очі й побачила роздягнену жінку, що сиділа на стільчику в кутку майстерні, куди ще не падав її погляд; це видовище сповнило її жахом.
— Не пускайте більш сюди малого Брідо,— сказав Шоде до учнів.— Його матері це не подобається.
— Фе! — закричали всі одинадцятеро юнаків, коли за Агатою зачинилися двері.
"І оце сюди ходив Жозеф!" — нажахано думала бідна мати про все, що побачила й почула.
Відколи учні художньої школи дізналися, що пані Брідо не хоче, щоб її син став художником, вони з усієї сили почали заманювати Жозефа до себе. Хоч мати вимогла в Жозефа обіцянку не ходити більше до Інституту, хлопець часто прослизав до майстерні, коли там був Реньйо, і його заохочували мазюкати фарбами на полотні. Вдова хотіла поскаржитись, учні Шоде сказали їй, що пан Реньйо — це не пан Шоде; крім того, вона не віддавала їм свого синочка під охорону — і засипали її ще безліччю жартиків. Ці жорстокі "мазюкала" склали й виспівували пісеньку про пані Брідо, в якій було сто тридцять сім куплетів.
Увечері цього сумного дня Агата не захотіла грати в карти і сиділа в кріслі, охоплена таким глибоким смутком, що часом у її прекрасних очах блищали сльози.
— Що з вами, пані Брідо? — спитав старий Клапарон.
— Вона гадає, що її синові доведеться жебрати на хліб, бо в нього нахил до живопису,— пояснила пані Деквен.— Але в мене не менший клопіт із моїм онуком, малим Біксіу: він теж пропадає за малюванням. Чоловіки створені, щоб нас мучити.
— Пані має рацію,— сказав сухий, жилавий Дерош, що попри свої таланти так і не зміг вибитись у помічники начальника.— В мене, на щастя, тільки один син; адже я одержую всього тисячу вісімсот франків, а дружина, продаючи гербовий папір, заробляє тисячу двісті, то куди нам більше дітей? Я віддав свого хлопця писарчуком до адвоката, він має двадцять п'ять франків на місяць, сніданок бере з собою, обідає й спить удома, оце й усе, треба щоб він ішов і сам пробивав собі дорогу. Я б завдав своєму хлопцеві більше клопоту, якби послав його до колежу, щоб став колись адвокатом; коли даю йому грошей на театр, він щасливий, мов король, він мене обнімає! Я йому багато волі не даю, він переді мною звітує, на що потратив свої гроші. Ви розпещуєте своїх дітей. Коли вашому синові хочеться такого хліба, нехай! Щось та вийде з нього.
— А моєму,— озвався Брюель, старий начальник відділу, який нещодавно вийшов у відставку,— моєму всього шістнадцять років, і мати молиться на нього, але я не вірю в покликання, що виявляється так рано. Це чистісінька фантазія, примха, вона повинна минутись! Як на мене, хлопців треба скеровувати...
— Ви, добродію, багатий, ви чоловік і маєте тільки одного сина,— сказала Агата.
— Діти,— заговорив Клапарон,— це, далебі, наші тирани (в серці). Мій доводить мене до шаленства, він мене в злидні вкинув, і я врешті махнув на нього рукою. Хай як знає. Тепер він щасливий від цього, та й я теж. Той шибеник почасти винен у материній смерті. Він став комівояжером, знайшов свою долю; він покинув батьківський дім, як тільки зміг, він ніколи не тримався свого місця, не хотів учитись нічого, і я тільки одного прошу в Бога: померти, поки він не зганьбив мого імені! Ті, хто не має дітей, не знають багато радощів, але вони уникли й багатьох страждань.
"Отакі ви, батьки!" — подумала Агата й знов заплакала.
— Я все це сказав вам, люба моя пані Брідо, щоб ви не перешкоджали своєму синові стати художником; однаково тільки час змарнуєте.
— Якби ви здатні були виправити його,— знову заговорив уїдливий Дерош,— я б вам порадив вигнати з нього цю примху; але я знаю, що ви жінка слабка, тож хай собі малює, хай мазюкає.
— Пропащий! — мовив Клапарон.
— Як пропащий? — вигукнула нещасна мати.
— А так: оте Дерошеве "серце", "хай як хоче" — по-моєму, це діло пропаще.
— Не журись, Агато,— сказала пані Деквен.— З Жозефа буде велика людина.
Після цієї суперечки, схожої на всі людські суперечки, друзі вдови погодились на одній раді, і та рада не розвіяла її гризоти. Вони порадили їй, щоб дозволила Жозефові йти за своїм покликанням.
— Коли з нього не вийде генія,— сказав їй Брюель, що впадав коло Агати,— на службу влаштувати ви його завжди зможете.
На сходах, проводжаючи трьох старих чиновників, пані Деквен назвала їх "грецькими мудрецями".
— Вона дуже стурбована,— сказав Брюель.
— Це її щастя, що її син хоче робити бодай щось,— додав Клапарон.
— Аби нам Господь зберіг імператора,— докинув Дерош,— то Жозеф завжди знайде покровителя! Чого ж їй непокоїтись?
— Вона боїться всього, коли йдеться про її дітей,— відповіла пані Деквен.
А повернувшися, сказала Агаті:
— Серденько моє, чого ж ти знову плачеш? Бач як усі тобі радять водно!
— Ех! Якби це йшлося за Філіппа, я б нічого не боялась. Ви не знаєте, що там робиться, в тих майстернях! Там у художників голі жінки.
— Але ж у них, сподіваюсь, натоплено,— сказала пані Деквен.
Через кілька днів прогриміли звістки про відступ від Москви. Наполеон повернувся збирати нові сили й вимагати від Франції нових жертв. Тоді на бідну матір напали нові тривоги. Філіпп знудився ліцеєм і запрагнув служити імператорові. Огляд у Тюїльрі, останній проведений Наполеоном, зробив з Філіппа, що саме був там, фанатика. Тоді військова пишнота, блиск мундирів, принада еполетів були для декого з молоді нездоланною спокусою. Філіпп вирішив, що в нього такі здібності до військової служби, як у його брата — до мистецтва. Нічого не сказавши матері, він написав до імператора таку петицію:
"Величносте, я син Вашого Брідо, мені вісімнадцять років, зріст шість з половиною стіп, я здоровий і дужий і хочу бути Вашим солдатом. Прошу Вашої ласки, щоб мене прийняли до війська",— і т. д.
Імператор другого ж дня забрав Філіппа з ліцею до Сен-Сіра11, а через півроку, в листопаді 1813 року, його випустили до одного з кінних полків сублейтенантом. Частину зими Філіпп пробув у таборі, але як тільки зміг сісти на коня, в запалі рушив на війну. Під час французької кампанії став лейтенантом, коли в одній авангардній сутичці своїм завзяттям урятував полковника. Після бою під Лафершампенуа імператор надав Філіппові чин капітана й узяв до себе ад'ютантом. Підхльоснутий такими успіхами, Філіпп заробив під Монтеро ордена. Бувши свідком Наполеонового зречення у Фонтенбло12, запалений цим видовищем, капітан Філіпп відмовився служити Бурбонам. Повернувшись в липні 1814 року додому, він застав матір зубожілою. На канікули Жозефа позбавили стипендії, а пані Брідо, якій виплачували пенсію з особистої скарбниці імператора, марно клопоталася, щоб її перевели на міністерство внутрішніх справ. Жозеф, який ще дужче захопився живописом, під впливом цих подій домігся від матері, щоб відпустила його вчитись у пана Реньйо й пообіцяв, що зароблятиме на себе сам. Філіпп, що в дев'ятнадцять років дістав чин капітана й орден, послуживши в двох боях імператоровим ад'ютантом, збудив у матері безмірну гордість, і тому саме він, хоча й грубіян та бешкетник, без ніяких чеснот, крім відваги простого рубаки, став для неї генієм, а Жозеф, низенький, худий, хирлявий, з насупленим чолом, любив мир і спокій, мріяв про мистецьку славу й міг завдавати матері, на її думку, тільки клопоти та тривоги. Зима 1814-1815 років була сприятлива для Жозефа, і той, потай підтримуваний пані Деквен та Біксіу, учнем Гро13, ходив працювати до цієї уславленої майстерні, звідки вийшло стільки різних талантів і де він дуже близько подружив зі Скіннером. Настало 20 березня, капітан Брідо, що приєднався до імператора під Ліоном і супроводив його до Тюїльрі, був призначений командиром гвардійського драгунського ескадрону. Після бою під Ватерлоо, в якому Філіпп був легко поранений і заробив офіцерський хрест Почесного Легіону, він опинився з маршалом Даву14 під Сен-Дені й не покинув армії після Луари15; отож за протекцією маршала Даву йому лишили чин і офіцерський хрест, але перевели на половинну платню. Жозеф, турбуючись за своє майбутнє, вчився в цю пору так ревно, що аж захворів кілька разів серед того вихору подій.