І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: "Ву-у-у". "Це кажан",— метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: "любов".
— Куди ви мне призвели? — раптом сказав Кажан.
— Призвели? — розгублено спитав Нечипір.
— Да, призвели... Микита їсти не принесе... Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні.
— Якби знати про амнестію. Як воно... ну?..
— Мабуть, помилують,— кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу.
— Помилують? Не знаю... мабуть, не всіх.
Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті.
Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було — того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало.
Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет.
Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь.
Замовкла вже й балабайка.
І чує тут дячок напружений голос:
— Нечипоре!
— Що таке? Я тебе слухаю.
— Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? — говорить Кажан.
— Про що? Кому?
Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: "Свідків не може бути".
А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було — ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах.
От простягло руку...
...Ой! — розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло.
Промайнуло в голові: "любов"...
...А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров'ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка... Потім і її не стало.
...Шарудів очерет.