БІЛА ВІЛА
Нехай ніхто не плаче по мені.
Леся Українка
Уночі прилітав Перелесник, ти спалахувала від подарованого ним вогню і згоряла, щоб відродитись на світанні словом.
Закінчивши свою роботу, художник довго не відважувався поглянути на зроблене збоку, як сторонній, щоб оцінити витвір бодай для самого себе.
Не шкодував, що вибрав саме такий матеріал: медово-жовтий теплий тон якнайкраще в'язався із задумом, м'які лінії, накреслені природою на чутливому тілі грушевого дерева, також стали частиною мислі, і жаль було торкатися чорною фарбою свіжих світлих заглибин, та й він усвідомлював, що помножений на безліч нехай навіть добрих відбитків, дереворит втратить щось від своєї первісної щирості і вартості. Чорно-біле, різкіше й контрастніше розв'язання образу могло бути не таким, .як оте майже живе, виконане в дереві.
Хотілося також затримати почуття нерозривного зв'язку із зображенням, не дозволити йому віддалитись, зробитися надміру самостійним, існувати окремо — від цього художник збіднів би, полишений сам на сам із власною буденністю і звичайністю хто знав як довго — аж до нової мислі, до нового спалаху в роботі. Водночас він також радів, що врешті вивільнився від задуму, від ідеї образу, котра досі жила в ньому, настирливо і постійно вимагаючи свого реального, майже фізичного виявлення.
Уночі прилітав Перелесник, і смерть скулювалась і не відважувалась переступити поріг, жахаючись вогню, розбурханого в ній. Вона любила контрасти, і в них найкраще могла накреслитися її думка,— може, тому вона в останні дш життя так прагнула написати про вічність, може, тому серед гір лавказу їй привиділася пустеля.
— Чи пам'ятаєш, Лесю, — сказала мати, — свою обітницю? Ти ж, здається, намірялась написати щось для того збірника — "Арго".
Вірила чи не вірила мати в те, що її смертельно хвора дочка зможе щось зробити? Вірила — чи просто хотіла заспокоїти і себе, і ії, відвернути думки від того страшного, на що вони тепер у них обох могли бути скеровані; вирватися із тенет безнадії ще хоча б на мить? Леся не могла розмірковувати над тим, вона відповіла:
— Звичайно, мамочко, пам'ятаю, це було навесні, після подорожі до Ьгипту, правда ж?
Пустеля родила дивні речі. Жовтий пісок через тисячоліття повертав людям корони царів, рештки стародавніх будов і навіть крихкі папіруси, а мислі, списані на них, були тривкими й вічними, як сама пустеля.
Родився також у пустелі хамсин, рудий, як вогонь, і лихий, як розпач, і безнадія родилась тоді в Єгипті, але й крихта віри в Лесиній душі.
Хтось чорнявий і смутний, як ізольда Білорука, хтось десь далеко у зелених буковинських горах розгортав штемпльовані в Єгипті конверти, і слова обпалювали когось, як рвійний вітер Єгипту...
І на лежачих світить сонце і дивляться зорі, і дорогий пурпур єгипетського заходу видно їм, і эолота пустиня снує свої гарячі полудневі мрії перед їх очима — те все ще не заказано мені...
— Мамо, візьми папір. Хочу спробувати, як би то могло виглядати. А потім, коли встану,— неодмінно напишу драматичну поему.
Мати була готова записувати, а в Лесі перед очима поставав Єгипет, найкраще їй запам'ятались обличчя й краї, бачені в дитинстві, а все-таки Єгипет вона також нам ятала добре.
...На горизонті золоті піски без краю, а попри залізниці понад водою золота пшениця хви-лює-хвилює і наче тече в пустиню, як золоте море. Се ж у Єгипті жнива починаються...
— Ти записуєш, мамо?
— Але ж ти мовчиш, Лесю, що я маю писати?
— Справді? То я вже говоритиму, слухай.
На передмісті Александрії живе сім'я грецька (еллінська), в той час, коли нова віра взяла вже силу і в свою чергу стала тіснити і гнати тих людей, що держалися давнішньої віри й кохалися в далекій науці.
Теокріт, дуже вчений еллін, не християнин, кохається в давньому писанні, має цілу бібліотеку — збір папірусів. Його діти, син сімнадцяти літ і дочка п'ятнадцяти, теж привчені до давньої науки, вірні давній релігії.
Ясний день пополудню. Син і дочка Теокрі-та сидять у своєму середньому дворикові; син чита й оповіда сестрі. Приходить старий чоловік, сусіда. Дуже збентежений, і каже дітям, що їх батька схопили в храмі (на сходах до храму) ; його ув'язнено за те, що він "ширив єресь, проповідував думки грецьких філософів, одвертав од догматів віри християнської. Він казав: "нема рабів божих" — єсть і повинні бути люди, вільні "тілом і духом".
"Начувайтесь лиха",— сказав старий.
"Прийдуть і в господу до вас: заберуть всі папіруси, понищать, попалять, яко писання єре-тицьке, поганське".
Дівча плаче, потім радиться з братом — що робити. Зважують, що треба поховати хоч найдорожчі писані речі. Ждуть вечора з турботою, чи встигнуть поховати... Уночі засвічують світло у сховах, у покої вибирають писання. Ідуть, ховають в пустині, просто в пісок... Хлопець погрозливо підносить руку: "Нехай буде проклята ця земля і хай довіку прокляті будуть люди, котрі карають смертю мудрість!" Нехай довіку прокляті...
Рожеві сфінкси. Дагабія — велика барка під білими вітрилами — плине вгору Нілом. Зруйновані старовинні святині в Люксорі, Карнаці, Есне, Елефан-теї. Жнива в Єгипті. Хамсин. Так хочеться' ще раз усе побачити!
— Втомилась, може, Лесю? Годі вже, перепочинь, потім допишемо, ще буде час.
— Буде час? Не буде часу, мамо. Колись ціну тому часові не дуже й скласти вміла, і марнувала без пуття, а потому мені все здавалось, що він від мене втікає, і як його затримати... я не знала... Мамо, ви-кресли останні рядки з прокляттям, не хочу прокляття. Нехай діти вірять, що для них прийдуть кращі часи, що хтось колись знайде ті скарби й дізнає великої мудрості. От зараз скінчиться ніч, встане сонце, вони впадуть на коліна. Нехай останнім акордом буде молитва до Геліоса...
Конспект залишився тільки конспектом, задумові не судилося здійснитись. Записаний рукою Олени Пчілки — матері Лесиної,— він був надрукований у збірнику "Арго" — але вже по Лесиній смерті.
Ідея й образи жили в художникові давно, зродившись так несподівано й раптово, як спалах блискавки, через що він не міг відразу їх розгледіти, усвідомити й виразити, і вони зосталися в ньому спершу