— Я мушу повернутись до літака,— сказав він Олексієві, стягаувши койку на лід та розіпнувши намета.
Той був радий, що скінчився день важких тортурів — ще один день його безпорадності.
— Чого? — запитав він.— Що трапилось?
Руперт присів, змучений втомою і невідчепним болем у плечах та ногах.
— Сани не винні, що ми так брьохаємось у снігу. Потрібні лижви,— пояснив він.
Водоп'янов не сперечався.
— Я теж думав про це, коли ми вирушали, та де їх взяти, ті лижви?
— А оті ринви, що я повідривав?
— Вони ж металеві...
— Нічого, згодяться,— мовив Руперт і встав.— Я хутко. А коли не повернусь, не хвилюйтеся,— там заночую.
Перш, ніж іти, він розігрів їжу, а відтак, залишивши Олексія в наметі, рушив своїм же слідом, що вилискував під місяцем, до літака, котрий манячив на темно-синьому обрії.
Тиша і пустка огорнули його важкою пеленою. Руперт відчув себе таким самотнім, що навіть боявся думати про це. Отож він полинув гадкою до своєї Джо, яку зараз любив дужче, ніж будь-коли, і кохання те було ніжним та пристрасним, якби тільки в ньому жила ще хоч крихітка певності, що неодмінно побачить її.
Проте йому ніколи було зазирати так далеко. Триста миль кригою — сорок, п'ятдесят, сімдесят днів каторжного шляху? Уявити легко, а сподіватися на перемогу — навряд.
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Тепер Джо вірила, що чоловік її загинув, проте миритися з цим ніяк не могла. Невже немає хоч крихітної надії? Американці не виявили жодного сліду. Та це ще нічого не доказує. Й ніхто не зможе її переконати. Він щез, надовго, повторювала вона день у день цілими місяцями, поки не звиклася з цією думкою. Це була правда, жорстока правда. Адже Руперт так і не повертався.
— Сліз моїх ви не побачите,— кинула вона матері Руперта, що приїхала з Сен-Жермен-ан-Ле, де старенька доживала віку в розкішному мисливському будиночку, оточеному грушевими садами.
Джо дратувала ця маленька розчепурена пані, що і в старості зберегла дівочу наївність. На людях свекруха трималася чудово, навіть бувала вельми жвава, бо, як і перше, стежила за собою: волосся гарно викладене, лице вміло нафарбоване, хоч і помітно, що вона злякана й розгублена. Розмов про Руперта уникала й не хотіла навіть чути, що він загинув. Будучи забобонною, вважала, що коли Руперт іще живий, розмови про його смерть можуть обірвати останню нитку життя.
— Не сумуй, Джо,— ласкаво мовила вона.— Я трохи поживу в тебе. А там вирішимо, що робити.
— Я не збираюся тут щось міняти,— відрубала Джо.— Треба тільки, щоб Роланд про все знав.
— Що ти?
— Він мусить знати. Роланд розумний і спостережливий, і мені остогидло дурити його, що батько просто затримався. Він бачить мене наскрізь...
— Прошу тебе, зачекай трохи,— благала місіс Ройс. Джо тільки здвигнула плечима.
— А як Тесе? — запитала свекруха.— Вона теж надто кмітлива. Будь обережна з нею.
— Так, вона, певно, все знає; Анджеліна не втримала язика. Та дівчинка ще мала, щоб розуміти. А от Роланд уже не дитина, і він давно здогадується про все... Боже, що ж мені діяти?
Роланд здебільша мовчав. Хто зна, про що він думав? Хлопець був викапаний батько і на все мав свої дивовижні погляди. А коли повертався з школи, кидав свій ранець за двері в передпокої і поспішав до Анджеліни; Джо зовсім не була певна, що розуміє цього серйозного, заклопотаного хлопчика. Іноді вона гаряче цілувала й пригортала його до себе, та вже в одинадцять (він щойно справив свій день народження) ці ніжності соромили його. Зрідка він приходив до неї, сідав на коліна і припадав до материнського лона, тоді Джо виливала всю свою ласку і сама вкладала його спати та довго вдивлялася в спокійне личко, аби віднайти в ньому батькові риси.
— Чому він не їде? — допитувавсь Роланд.— Він справді не може вибратись з крижаного полону?
— Так. Зима там довга, любий, і дуже важка. Ось почитай про Нансена й Пірі, то зрозумієш.
Вона ніколи не читала про них, але оскільки Роланд любив читати, пішла наступного дня до книжкової крамниці й купила два томи Нансена та кілька старих книг Пірі. І перш, ніж дати їх синові, взялася читати сама.
її вразило, що Нансен так скидався на Руперта: ті самі серйозні блакитні очі, вилицювате худе лице й напрочуд світле волосся. Навіть забувала, про кого йде мова,— про Фрітьофа Нансена чи Руперта Ройса? У неї не вистачило духу все прочитати, але тепер була певна, що коли Руперт викинувся з парашутом на лід, то неодмінно виживе. Те, що міг подолати Нансен, під силу й Рупертові, з його впертістю, терпінням і настирливістю.
Вона сиділа перед каміном у цьому старому вогкому будинку, і думки мляво снувалися в голові. Свекруха лише сумно хитала головою.
— Ти не турбуйся про гроші, Джо,— озвалася вона.— Тебе це мучить, так, моя люба?
— Які там гроші! — відказала Джо.— Про них я ще не встигла подумати.
їй не хотілося говорити того, про що думала. Та й думати не слід. Ось як! І все ж вона раптом відчула всю непоправність утрати. Це був не той раптовий удар, що про нього говорила Меріен Крейфорд, адже все розгорталося так повільно, так непомітно і непевно. Він не повернеться. Але як це все змінити? Досі вона не хотіла втрачати надію, тепер знала, що годі сподіватися. Бо надто страшно ждати чогось.
— Піду подивлюсь, що робить Роланд,— сказала вона,— Я певна, що цей хлопчисько досі читає в постелі.— Й нечутно пішла чорним ходом нагору^ аби застукати його.
Була вже одинадцята, й на сходах добре похолодало. Газове опалення коштувало стільки, що Джо вимикала ці радіатори. Але навіщо так заощаджувати? Вона здвигнула плечима. Чому всі життєві дрібниці здаються їй тепер, коли немає Руперта, такими важливими? Існування ж її таке даремне й непотрібне. Вранці вона ледве примушувала себе встати та братися за роботу. Навіть між нею й Тесе ніби щось стало. Як не дивно, але замість того, щрб зблизитися з дітьми, вона дужче од них віддалялась. Ось чому їй потрібен був він!
"Я надто багато думаю про нього",— переконувала себе Джо і намагалася одішати сум. Та не вистачало волі. Ні, доля надто жорстока щодо неї! Джо сіла на сходинку й заплакала. "Я просто божеволію",— вилаяла вона себе, утерла сльози й підвелася.