— Більш-менш.
Професор глянув на знімки й погортав історію хвороби.
— Важко сказати...— почав він.— Треба спершу допевнитись...
— А все ж, як ви вважаєте? — спитав Руперт.
— Рано щось говорити. Ми зробили тільки перші спостереження. Потрібен час. А як ви себе почуваєте?
— Не ліпше, ніж виглядаю,— він надто стомився, щоб продовжувати розмову. Потім йому раптом сяйнула думка, і він запитав: — Може, мені краще негайно їхати додому? А ви надішлете свої висновки...
— Не раджу,— похитав головою професор.— Зараз головне для вас не перевтомлюватись. Поїздка може зашкодити.
РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ
Вигляд у Федора був зловісний і таємничий. В костюмі, плащі та м'якому капелюсі він здавався зовсім іншою людиною. Поводив себе сухо й агресивно.
— Як це ви захворіли? — різко спитав.
— Дивне запитання! Звідки мені знати?
Федір стенув плечима, потім глянув на Ніну, яка не знаходила собі місця од хвилювання. Очі Федора повернулися до Руперта — він, очевидно, про все догадався.
— Чому ви не сядете? — звернувся він до неї.
— Не знаю,— пробелькотіла вона.— Я вам потрібна?
— Так, адже я не зовсім розумію мову Руперта, а мені треба з ним погомоніти...
В Криму вони виробили досить дивний метод: Руперт говорив російською або англійською, а Федір розумів усе й відповідав по-російськи. Так було доти, поки не зачіпали якихось складних і важливих проблем.
— Тоді я залишусь, Федоре Миколайовичу...
— Чому ви так поспішаєте додому? — ліниво почав Федір, звертаючись до Руперта.
— Я виконав усе, задля чого приїздив,— відказав той.
— Ви ж не оглянули й половини грецьких поселень. Не побували навіть у Фанагорії...
— Мені потрібен був лише Зміїний острів, і все, що я там шукав, я знайшов,— хоробро заявив Руперт, не бажаючи бути мишою в пазурах кота. Він буде одвертим, хоч і не скаже правди. Не треба брехати хоч самому собі, якщо не хочеш заплутатись остаточно.
— Знайшли? Що саме?
— Ознаки того, що там побували греки.
— І все?!
— Можливо, й ні,— признався Руперт, радіючи з того, що наміри противника, хоч і небезпечні, починають вияснятись.— А що ж, по-вашому, я ще шукав?
Федір мляво посміхнувся. Він раптом згорбився і простягнув ноги.
— Знаєте, Руперте... Ви, мабуть, дарма гаяли час
— Он як?
— Авжеж. Хіба не можна було дізнатись у наших спеціалістів, чим завдавати собі стільки клопоту...
— Самому цікавіше пошукати. Особливо, коли знаходиш. Спитайте Ніну. Правда, вам радісно було, коли знайшли монету, Ніно?
Та Ніна, очевидно, вирішила триматися збоку. Вона тільки кивнула. Вигляд у неї був збентежений, і їй краще хотілося б піти. Чи з сорому за Федора, чи з остраху, що має статись щось надто жорстоке, а можливо, й трагічне? Федір не звертав на неї уваги. Він був спокійний, зосереджений і холодний.
— Хай так,— мовив він,— але мені не раз хотілося вас запитати: чи варто було їхати в нашу країну лише для того, щоб глянути на рештки мертвого світу?..
— А чом би й ні? Не всі ж цікавляться сучасними чварами й політикою.
— А ви?
— Не цікавився, коли їхав сюди. Не так, як ваші люди. Федір розсміявся.
— Всі ви на Заході чомусь вважаєте, що ми тільки й цікавимось політикою...
— А так,— обірвав його Руперт.— Ви ж нічого не бачите, крім комунізму й капіталізму.
Федір підвівся й скинув плащ. "Це буде довга січа",— подумав Руперт.
— А що ви знаєте про комунізм і капіталізм,— почав Федір,— коли десь блукаєте в сивій давнині...
— Не так-то й багато. Але, певно, трохи більше, ніж до свого приїзду сюди.
— Наприклад? — Федір повісив плащ на спинку стільця й закинув руки за голову.
— Зараз не треба мене розпитувати, бо я ще й сам не розумію гаразд...
— Вам нічого боятися. Можете говорити сміло.
Руперт пильно глянув на нього. Чого він хоче? Чи просто помучити, чи щось таки вивідати в нього? "Схоже, що я змагаюсь з ним за життя,— театрально подумав Руперт,— але плазувати й кривити душею не стану. Буду казати правду, бо іншого виходу нема".
— Боятись? — перепитав Руперт.— А чого мені боятись?
— Не знаю. Але більшість тих, що приїздять сюда з Заходу, чомусь поводять себе так, ніби бояться нас і нашої дружби. Вам хіба не було боязко...
— Так, трохи,— одказав Руперт, глянувши на Ніну. Невже й вона відчула в ньому отой страх? Він пригадав, з якою підозрою ставився напочатку до неї і її чоловіка. Так, тепер весь світ пойнятий недовірою.— Проте це, мабуть, не так страх, як підозра,— пояснив він.
— Яка різниця... Хіба одне не походить від другого?
— Можливо, але...
— Ви й досі вважаєте, що нас слід боятись?
Руперт відчув, ніби його раптом ударили обухом по голові. Легко вказати "ні", рятуючи свою шкуру, а ще легше кинути "так" із молодецтва, щоб приховати правду.
— Ні,— одказав він.— Я не думаю, що ми мусимо боятися вас, тобто Росії. Але повинні боятися комунізму, а це майже те саме.
— Цікаво] Але ж комунізм не тільки російське завоювання.
— Ні. Проте закордонні комуністи підкоряються вашим наказам.
— Звідки ви взяли? Як можна таке говорити? — втрутилась Ніна; це його здивувало, і Руперт вирішив, що бореться не за одне, а за два життя: за фізичне, якому загрожує Федір, і за духовне, поєднане з Ніною, незважаючи на всі незгоди, нерозуміння й забобони.
— Не знаю,— признався Руперт.— Але чому всі вони думають і завжди чинять, як ви?
— Тому, що вони комуністи,— підкреслила Ніна.
— Все було б зрозуміло,— не втримався він,— якби це робилося не так одверто.
— Всі ми боремося проти спільного ворога,— мовив Федір,— Наша країна — перша соціалістична держава, і кожен капіталіст хотів би бачити її поваленою й розбитою. Тому, які б завдання не стояли перед комуністами інших країн, для них найважливіше, щоб існувала ця держава. їм над усе потрібно, щоб ми вистояли в цій боротьбі,— повторив він.
— От вони й чинять, як накажете,— не здавався Руперт.
— Нам не доводиться їм наказувати. Вони все самі розуміють,— почув він тверду відповідь Федора і раптом збагнув, що непогано розуміє російську мову. Серце його прискорено билось од хвилювання, бо розумів, що потрапив у глухий кут і що йому доведеться змагатися з двома опонентами.
А Федір вів своєї:
— Тепер уже все позаду. Ми не потребуємо чиєїсь допомоги. Ми досить дужі, щоб захистити себе, і комуністи інших країн можуть займатися своїми справами.