БУДЬ МЕЧЕМ МОЇМ
МОЇЙ МАТЕРІ
Мати, мати! Не журися,
Не сумуй, не проклинай…
Я і сам ходжу, як ссмуток,
З серцем, змученим украй…
Ой, нащо ж малу дитину
Доручала ти степам?..
Над степами сяє сонце
І вітри літають там.
Сонце звало мене в небо,
В море неба від землі,
І про край якийсь розкішний
Клекотали журавлі.
Темні вихори крутились,
Бились з горами вітри,-
Сам я бачив, як гриміли
Сірі камені в яри.
А квітки в траві пахтіли,
Степ, як море, хвилювавсь,
І до мене цілий всесвіт,-
Мати,— всесвіт усміхавсь!
І зробившись рідним братом
Вітру, простору і трав,
Кидав я нудну роботу
І в зелений степ тікав…
Не клени, о рідна мати,-
Я і сам себе клену…
Вмер би радо, так сама ти,
Знаю, ляжеш у труну.
Плачеш?.. в груди б’єш, конаєш…
Я конаю, мати, й сам…
Ой… нащо ж… малу дитину
Доручала… ти… степам…
1908
"ЯКА КРАСА: ВІДРОДЖЕННЯ КРАЇНИ!…"
Яка краса: відродження країни!
Ще рік, ще день назад тут чувся плач рабів,
Мовчали десь святі під попелом руїни,
І журно дзвін старий по мертвому гудів.
Коли відкільсь взялася міць шалена,
Як буря, все живе схопила, пройняла,-
І ось,— дивись, в руках замаяли знамена,
І гімн побід співа невільна сторона.
Так спить орел,— і враз, розкривши очі,
Угледе світ, красу і простір голубий,
І легко з скель спорхне, і в небі заклекоче
Про вільний льот орлів, про ранок золотий.
Так море іноді всю ніч дрімає,
І нагло хвилями, як крилами, заб’є,
І дивно перлами, і барвами заграє,
І очі всесвіту до себе прикує.
Летить воно, хвилюється і ллється,
В обіймах сонячних і сяє, і тремтить,
І щастям все життя йому в той мент здається,
І все в той мент йому і годе, і щастить.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І де взялись ці хвилі сніжно-білі,
Хто дивно так навчив їх грати і шуміть,
З яких ясних країн чайки ці налетіли,
Що вміють ніжно так і плакать, і жаліть?..
Чайки, чайки! Тоді не треба плачу,
Коли іде борьба за волю, за життя,
Коли на хмарах я вже дивний відблиск бачу
І сонця жданого блискуче вороття.
1908
"НЕБО БЛАКИТНЕ, ЗЕЛЕНА ЗЕМЛЯ…"
Небо блакитне, зелена земля,
Груші і яблуні білі…
Квітоньки милі! зірвіться з гілля…
Вітряно! квітоньки милі.
Вітер на північ летить крізь садок,
Північ, ще вкриту снігами…
Квітоньки білі! зірвіться з гілок,-
Журиться мила за вами.
Ой полетіть, до вікна припадіть,
Мов голубки білокрилі…
Візьме на груди вас мила зогріть…
Вітряно! квітоньки милі!..
1907
"І НЕЛЮБА СВОГО ТЕПЛОМ Я ОБЛИВАЮ…"
І нелюба свого теплом я обливаю,
І з ним живу життям одним…
Нема його — журюсь за ним,
Ходжу і спати не лягаю…
А як би я тебе, далекий мій, любила,
І скільки б ласки я лила,
Яка б щаслива я була…
О мамо, мамо! ненько мила…
1906
"О СЛОВО РІДНЕ! ОРЛЕ СКУТИЙ!.."
О слово рідне! Орле скутий!
Чужинцям кинуте на сміх!
Співочий грім батьків моїх,
Дітьми безпам’ятно забутий.
О слово рідне! Шум дерев!
Музика зір блакитнооких,
Шовковий спів степів широких,
Дніпра між ними левій рев…
О слово! будь мечем моїм!
Ні, сонцем стань! вгорі спинися,
Осяй мій край і розлетися
Дощами судними над ним.
1907
ТІНІ
Куди піти,
Куди втекти
Від голосу страшного?
Тікаю я
В ліси, в поля,-
І не втечу від нього.
Біжу, а він
Гуде, як дзвін,
На смерть немов,
Все — бев та бов.
Коли ж стомлюсь,
Спочить спинюсь,
Бринять слова,
І хтось співа:
"Ой не стій,
Сину мій,
Не топчи хоругов…
Тут лилась моя кров,
Тут я ранений впав,
Як про тебе я дбав…
Ти забув…
Ти не був…
Ти ховавсь по житах,
По хлівах, по хатах,
Ти, як злодій, ховавсь,
Ти хотів і боявсь…"
І я з місця знімусь
І вперед понесусь,
А зо мною врівні
Щось летить і співає мені:
"Ой синочку, порадничку,
Ой, де ж ти був, мій зрадничку,
Як в бік мене улучено,
Як в’язано і мучено,
І топтано, і палено,
І глиною привалено.
Чому не йшов хоч віченьки
Стулить мені на ніченьки…"
І я кричу,
І знов лечу,-
Де люде, де огні…
І легшає мені.
…На досвітках прядуть,
Скрипки ведуть,
Баси гудуть,
Нічого їм не чуть…
"Нічого вам не чуть?" —
Питаюся у їх.
В одмову крик і сміх.
Я згодом обійдусь
І з ними сам сміюсь…
І нагло чую знов:
"Ой не смійсь, сину мій,
Ще сміяться рано,
Ще димить моя кров,
Ще ятряться рани.
Ой постій,
Сину мій!.."
І я криком кричу,
І із хати лечу,
А зо мною врівні
Щось біжить і співає мені…
1908
"ЛЛЄТЬСЯ МОРЕ, ПЛЕЩЕ В БЕРЕГ…"
Ллється море, плеще в берег,
Б’ється в сірі скелі,
Мов з кайданів хоче вийти
На степи веселі.
Ой, і ми на волю рвались,
В сірі скелі били…
Море, море! глянь,— усюди
Наших хвиль могили…
1908
І ВИ ПОКИНУЛИ…
І ви покинули… і ви пішли…
І в найми душі віддали,
І клад, що вам діди сховали,
На скибку хліба проміняли…
Цигани ви,
Цигани ви!..
А там, в землі, який там скарб лежав
І скільки струн в собі ховав…
Які б то звуки розітнулись,
Коли б ви дивних струн торкнулись!..
Не варті ви,
Не варті ви…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
І часом чує ліс в пітьмі нічній,
Як десь на кобзі золотій
Струна застогне і порветься,
І стогін скаргою поллється…
"О, де ж ви єсть?
О, де ж ви єсть?.."
1908
"КОЛИСЬ ЗДАВАВСЯ ТИ МЕНІ ОРЛОМ ПІДТЯТИМ…"
Колись здавався ти мені орлом підтятим
І в полі кинутим в агонії сконать…
Очима стежиш ти за ворогом проклятим,
Що хтів тебе ногою розтоптать.
Ти гнівом дихаєш, гориш, а не конаєш…
Щоб впитись, шарпаєш кігтями по землі,
Одним крилом круків ти відбиваєш
І сам лежиш на зломанім крилі…