— З верби? — жахнувся Барбула і звівся на ноги.
З тою вербою було пов'язане все його життя. Так вже ведеться у водяних мешканців: ще при народженні вони обирають собі якесь дерево і ростуть разом з ним. І коли верба звалиться в річку — господар затону в ту ж мить розпрощається з життям. А Барбулина верба була ветхою, коріння її наполовину вимите повіддю — ось-ось звалиться в річку...
— Ану, за мною! — вигукнув Барбула.
По дорозі їм трапився Бухтик. Про несподіваний напад на город він вже знав.
— Не можу ніяк знайти Чари, — стурбовано сказав Бухтик. — Ніхто її не бачив?
Чара, молодша донька Барбули, була для Бухтика улюбленою сестрою. З нею і поговорити можна як слід, і порадитися. Зовсім не те, що старша!
— А що з нею може трапитися? — роздратовано відрізала Омаша. — Вона ж у нас спозаранку копирсається біля своїх джерелець. Нема того, аби старшій сестрі прийти на допомогу. Аякже! Вона у нас передовичка! Якісь там струмочки для неї понад усе! Навіть від мого телефону.
— Чому саме твого? — заперечив Бухтик. — А хто його змайстрував — я чи ти?
— А хто ним користується — ти чи я?
— Ти, — змушений був визнати Бухтик. — Тільки тебе й чути.
— От бачиш! Значить, він мій власний.
З переможним виглядом Омаша відвернулася від спантеличеного брата і подалася туди, де був її город. За нею поспішили Барбула з Бухтиком.
Діставшись до пагорба, на котрому стояв будиночок його доньок, господар затону перш за все подивився на берег і полегшено зітхнув: його верба все ще трималася за землю корінням!
Зате над Омашиним городом, схоже, пролетіла оскаженіла буря чи навіть сам ураган. Гірлянди водоростей жалюгідним клоччям звисали з даху, валялися перед будиночком і на задньому дворі... Навколо перелякано метушилася самовіддана охорона — гнучкі й спритні щипавки з міцними щелепами.
Довгі товсті стебла, котрі служили телефонним дротом, були розірвані на шматки.
— Бідний мій винахід, — стиха зауважив Бухтик. — Але це навіть на краще — відтепер я хоч спокійно спатиму.
Трохи віддалік чулися голоси і плюскіт — то Сергійко та Вітько все ще воювали з водоростями.
Господар затону підкликав до себе Кусика, найбільшого з щипавок, і суворо запитав:
— Куди ж це дивилася твоя охорона?
Кусик сором'язливо змахнув хвостом. Звісно, куди дивилася його охорона! Вона дивилася, де б краще заховатися.
— А що нам лишалося робити? — почав виправдовуватися Кусик. — Вони о-он які величезні!
— Так ось, — зупинив його Барбула. — Даю вам останню можливість виправити свою помилку, чи то пак боягузтво... — Він тицьнув клешнею у напрямку друзів, що вже майже вибралися з водоростей, і наказав: — їх треба гідно покарати за все, що вони тут натворили!
— Буде покарано! — з готовністю відкозиряв Кусик. Проте тут же зів'яв: — А вони здачі не дадуть?
— Ти як гадаєш? — господар затону повернувся до сина.
— Гадаю, не дадуть, — сповільна відказав Бухтик. — Вони вас просто не помітять.
— Тоді інша справа, — сказав Кусик. — Охорона, за мною! — вигукнув він. Затим закрутив хвостом, як пропелером, і першим кинувся на порушників спокою в затоні.
Нарешті товариші пробилися до водяних лілій, і Вітько змушений був попросити перепочинку перед зворотною дорогою.
— І звідкіля тут стільки водоростей? — дивувався він. — Не пливеш, а наче повзеш по килиму. Ех, Сірий, коли б не вони, я б тобі показав, що то за справжній морський батерфляй... Ой! Мене щось вкусило!
— Вкусило? — здивувався Сергій. — Що ж тут може кусатися?
— Хіба я знаю... Ой! Ай! Ой-ой-ой!
— А ти не жартуєш? — недовірливо поглянув на нього Сергійко. — Тут нічогісінько немає, одні водорості... — І зненацька майже по пояс вискочив із води: — Ох!
— Ай-ай-ай! — не вгавав Вітько. — Давай на берег!
І він з такою шаленою швидкістю запрацював руками, що збоку могло здатися, ніби над водою летить вертоліт.
— Тепер мене в цей затон і цукерками не заманиш, — сказав він, коли зупинився метрів за п'ять від берега.
— Слухай, Вітю, — звернувся до нього Сергійко. — Я маю розряд з плавання. Знаю всі стилі. Але такого ще не бачив. Як він називається?
Вітько почухав укушене місце, озирнувся на затон і чесно визнав:
— А хто його знає... Можливо, це був... рятівничий стиль.
— Може бути, — згодився Сергійко. — Дуже швидкий стиль. Найшвидший з тих, які я знаю.
— Слабо кусали, треба було сильніше, — сказала Омаша щипавкам, коли ті повернулися назад. — Нічого, це їм так не минеться...
Затим вона обернулася до Бухтика і запитала:
— Можеш відремонтувати свій телефон?
— Так він же не мій, — відказав брат. — Він же твій. Ми ж тільки що говорили про це.
Омаша на мить замислилася.
— А хто його вигадав — ти чи я? — запитала вона.
— Ну, я, — визнав Бухтик.
— Он бачиш. Значить, ти його мусиш і ремонтувати.
Бухтик зітхнув і знехотя став зв'язувати уривки товстих водоростей. Сестру не перебалакаєш. Особливо коли ця сестра — Омаша.
"ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ..."
Цілісінький день та й наступний ранок господар затону з сином упоряджували Омашин город.
Самої Омаші не було: ще вдосвіта вона подалася до Зубатки у якихось важливих справах.
Не було з ними і Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити свої джерельця без догляду.
— Все працюємо та працюємо, — незадоволено буркотів Бухтик. — Моє воно, чи що? А той, кому справді треба тут працювати, все по гостях плаває.
— Облиш, — поморщився батько. — Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.
— А я що? Я й виконую...
Бухтик випростався, зміряв очима Омашин город і незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потім він перевів погляд на берег і побачив Вітька Капустіна, який швидко наближався до затону.
— Батьку, глянь-но, хто до нас. іде!
Барбула поглянув і насупив чоло.
— Знову збирається щось накоїти. Мало йому місця на землі! Що ж, доведеться його зустріти так, як він на те заслуговує.
Господар затону владним помахом руки підкликав Кусикову охорону. Затим нарвав підводної жаливи і засів у ковбані під берегом.
Бухтик приліг поруч з батьком.
Проте у Вітька Капустіна і на думці не було ще раз лізти у воду. Він прийшов сюди для того, щоб у тиші і спокої провести репетицію. З собою Вітько приніс книжку пушкінських казок та уривок мотузки, що його вициганив у дяді Кості, санаторного слюсаря.