Наче сон весняний, виринають у моїй душі спомини й картини з рідних сторін. Гори Карпати, сповиті в синяві мряки або непроглядні густі праліси, синіють здалека,— немов зачарований, замкнений у собі окремий світ. Хто жив у тих горах, хто дихав їх воздухом, упивавсь їх величавою красою, того все тягне між них, наче орла до гнізда на самітній скелі; той все настроєний ворожо супроти дрібнодухого, лицемірного навзавідництва, супроти нервового, бурливого життя й думання в тих долах...
В мені збудилась знов туга за тим світом.
Обнімає мене сильно, сильніше, взносить високо понад запилену галасливу долину і опускає посеред мовчазної лісистої гори.
Ліс переповнений свіжим смоляним воздухом, а я лежу в м’якім моху серед відвічних смерек та через щілини сплетеного гілля шукаю синього неба...
Немов живе золото, грає по вершках дерев сонячне проміння, миготить свавільно й зазирає в найглибшу глибінь лісу. Мило мені й спокійно серед тої лісної тишини... Ха, ха! Спокійно?! Адже чоловік — то немов та ріка бистра, що мчиться вічно вперед, вперед — і не знає ні супочинку, ні спокою...
* * *
На склоні гори, край дороги, здибала я стару жінку— мужичку. Вона сиділа й пасла корову. Товарини не видко, але від часу до часу дає про неї звістку голос її дзвінка. Я завела з мужичкою розмову та небавом і довідалась цілу історію її життя. Була вдовиця, мала трьох синів і одну доньку і жила при однім жонатім сині.
— Ой, багато перетерпіла я на своїм віку! — сказала сумно серед розмови.
Я дивилася мовчки на неї. Була така мала, худа, майже вдвоє зігнена, а таки на поморщеному лиці не можна було вичитати якого-небудь перебутого горя.
— Ваша донька ще дівчина? — спитала я.
— Дівчина. Пішло їй якраз на святого Іллі на двадцятий.
— Може, хоч заручена?
Стара глянула на мене:
— Заручена? Чотирьох женихів уже мала. Не хотіла їх!
— Не любить жодного?
— Чи любить? Між ними є не один чесний і веселий парубок, та й кождий має хоч трохи поля, худоби й овець, але вона їх не хоче.
— Бо не любить жодного, тому й не хоче жодного! — кажу жартівливо.— Пождіть, прийде такий, що сподобається їй так, що аж утратить голову, тоді вже схоче!
— То лише така бесіда! — відповіла тупо, махнувши байдуже рукою.— То лише така бесіда! Слова видумав чоловік, а всякий знає, що все має свій час. Вона віддасться аж тоді, як її доля дозріє.
Я всміхнулася.
Вона повернула звільна своє лице за мною, і її мутні очі промайнули по мені.
— Чи ви що казали?
— Ні, я щось думала.
— Чого тільки думати? Передумати — не передумав ще ніхто нічого.
— Як то, лелічко?
Вона здвигнула плечима та воркнула, немов до себе:
— Думати або й не думати, а найгіршого лиха не в силі ніхто віддумати!
— Якого найгіршого лиха?
— Якого? Ну, так. Воно від вас далеко; ви ще молоді, наче голубка; але я... се ж прецінь смерть — найгірше лихо.
— Смерть! — повторила я за нею протяжно.— Справді, її не можна думками відогнати.
— Так і видите! — сказала з притиском переконуюче і всміхнулася з співчуттям.— Отже, видите. А що значить все проче?
— Смерть — то щось таке, що мусить бути,— відповіла я,— але то не найгірше лихо.
— Ба не лихо! На добре не виходить вона нікому... А втім — чи одно мусить бути, бо бог так хоче!
— Як, лелічко?
— Кажу: бог так хоче...
— Що?
— Так, як воно є.
— І чоловік може хотіти...
Вона похитала сумно головою.
— Якби ваша донька хотіла тепер віддатися, то віддалась би. Чей ви не бороните їй сього.
— Чого б я боронила? Я вже стара. Може, умру небавом, бо я слаба. Що вона пічне без мене? Піде служити? Який там кінець усякої служби? Як порадить вона собі з хлопцями, що гонять за нею, мов яструби? Вона ж дурна!
— Вона не любить,— обізвалася я знов.
— І сказали щось розумного! — відповіла вона тупо, з ледве замітною насмішкою.
Опісля сперла голову на худу руку й споглядала втомленим поглядом по долах.
Хвилю мовчали ми, відтак почала я знов:
— Як чоловік молодий, то він інший, а як старий, то знов інший...
— Так,— відповіла з жалем.— Як чоловік молодий, то має силу, а як старий, то — розум. Та що йому з того? Його час прийде, він мусить іти, чи хоче, чи не хоче... Ет! — і махнула рукою.— Впрочім, я б і пішла, лиш її не хотіла б я так лишити.
— Чи ви вже забули, які ви були замолоду,— спитала я весело,— або коли віддавалися? Та як хочете, щоби доконче віддалася, то присилуйте!
— Тото нічо не поможе. Все має свій час. Як я була молода, то (боженьку, прости мені гріхи мої!) дуріла за одним жовняром, а він за мною — то вже аж землі під собою не чув. Мій найстарший син — то його дитина, а таки ми не побралися. Його мати була погана волошка, та й час мій не був ще прийшов. Я віддалась за другого, котрого я ані не любила, ані не хотіла. Віддалася, бо от... прийшла собі пора! Так буде і з Іллінкою, так діється з кождим і так ведеться зо всім, зо всім... Але чоловік загонистий, пливе проти води й хоче свій розум мати.
— Чи так зле, лелічко?
— Або я знаю!.. Мабуть, і в тім божа воля...
Ми замовкли.
Вона сиділа нерухомо, споглядала тупо, сонливо вперед себе, а я дивилася на неї, засохлу та поморщену. Вона й шептала щось до себе, але я її не розуміла. Так сиділи ми чималу хвилю, коли нараз недалеко перед нами показалася молода дівчина.
— Іллінка! — кликнула стара втішно, а я глянула цікаво за тою Іллінкою. Ішла дорогою вгору, до нас, і вела сильного гуцульського коня недбало за гриву. Була гарна, струнка, як усі верховинці. На її лиці було знати супокій, який подибуємо в людей, що живуть у найглибшій самоті й духовній рівновазі. Її рухи були певні, а очі темно-сині, сяючі, та які ж ліниві і на вид холодні!.. Але коли я на них глянула, навинулась мені дивна думка: "Тигриця",— подумала я мимоволі. І справді! Вона мала в собі щось із звинної, скритої сили того звіра. В чім лежала властиво та сила,— я не могла відгадати.
Прийшла, щоби стару заступити.
Я розговорилась із нею, а вона в розмові усміхалася раз по раз, причім її лице роз'яснювалося й ставало гарнішим.
— Ти не хочеш віддатися? — спитала я між іншим жартівливо.
Вона спаленіла, оглянулась десь далеко вперед себе, причім її уста гордо-весело здригнулись.