"Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жюльєн з глибоким переконанням.— По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе". Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулась з ніг на голову, він брався судити своє життя, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна.
Вже кілька разів його спокушала думка покінчити життя самогубством. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування,— це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги і спеки.
"Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він.— Яку пам'ять я залишу по собі!"
В цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жюльєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: "Треба ризикнути". Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.
Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: "Піднімуся по драбині!"
Його наче осяяло натхнення; переконливі докази негайно з'явились цілою юрбою. "Нещаснішим я вже не можу бути!" — казав він собі. Він кинувся до драбини,— садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жюльєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.
"Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і вб'ю себе. Перед смертю мої губи торкнуться її щоки".
Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відтягнути віконницю, але драбина заважає; Жюльєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.
Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.
— Це ти! — каже вона, кидаючись йому в обійми.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Хто зміг би змалювати щастя Жюльєна? Матильда була щаслива, мабуть, не менш за нього.
Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.
— Покарай мене за мою нелюдську гордість,— казала вона, стискаючи його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах.— Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати.— Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг.— Так, ти мій володар,— повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання.— Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню, коли вона здумає бунтувати.
Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жюльєн насилу втримує її від цього.
— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, покажи мені це волосся і скажи: "Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова".
А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.
Однак благородство Жюльєна було не менше, ніж його щастя.
— Я мушу вийти по драбині,— сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом.— Жертва, на яку я йду, гідна вас, я позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.
При цих словах Матильда голосно засміялась. Її мати й одна з покоївок прокинулись. З нею заговорили крізь двері, Жюльєн глянув на неї. Вона зблідла, вичитуючи покоївці, і навіть не зволила нічого відповісти матері.
— Але якщо їм спаде на думку відчинити вікно, вони побачать драбину! — сказав Жюльєн.
Він ще раз стиснув її в обіймах, кинувся до драбини і не те що збіг, а скотився вниз; мить — і він стояв на землі.
Через дві три секунди драбина вже лежала під липами, і честь Матильди була врятована. Жюльєн, отямившись, побачив, що він весь у крові і майже голий; необережно спускаючись, він подряпав собі шкіру.
Безмежне щастя, яке сповнювало його, повернуло йому всю його рішучість і енергію; якби в цю хвилину на нього напало двадцять чоловік, він би з радістю кинувся б у бій один проти всіх. На щастя, йому не довелося на цей раз випробувати свою воїнську доблесть: він поклав драбину на звичайне місце, прикріпив її ланцюгом і не забув знищити сліди драбини на клумбі екзотичних квітів під вікном Матильди.
Коли він у темряві мацав рукою м'яку землю, щоб упевнитись, що ніяких ямок від драбини не залишилось, він відчув, що йому на руки раптом щось упало: це було велике пасмо волосся Матильди; вона все-таки відрізала його й кинула йому.
Вона стояла біля вікна.
— Ось що тобі посилає твоя служниця,— сказала вона йому досить голосно,— це знак вічної покори. Я відмовляюсь коритись своєму розумові, будь моїм володарем.
Жюльєн, не тямлячи себе, мало не кинувся знов по драбину, щоб повернутись до неї. Але кінець кінцем розсудливість перемогла.
Проникнути з саду в будинок було не так просто. Жюльєнові вдалося зламати двері, що вели в льох. Діставшись до своєї кімнати, він, стараючись не робити шуму, зламав замок і в своїх дверях, бо, поспішаючи, він залишив у кімнаті, яку недавно покинув, навіть ключ, що був у кишені його костюма. "Хоч би вона догадалась сховати ці тлінні останки",— подумав він.
Нарешті втома перемогла його буйне щастя, і на світанку він поринув у глибокий сон.