Коли погляд його безбарвних очей спинився на Елінор, у неї затремтіли коліна. "Якби Мортимер запропонував зараз учитати мене в яку небудь книжку, – подумала вона, – я б згодилася! Навіть не перебирала б книжками".
Позад неї стояло ще троє чи четверо чорних курток, намагатися втекти, отже, не було сенсу. "Що ж, Елінор, тепер тобі лишається тільки з гідністю зустріти свою долю!" – зітхнула вона.
Але читати про таке в книжках було куди легше, ніж робити це самій.
– Склеп чи хлів? – запитав Кокерель, перевальцем підходячи до Елінор.
"Склеп? – промайнуло в Елінор. – Вогнерукий, здається, щось про таке казав. У кожному разі, нічого доброго…"
– Склеп? Чом би й ні! Однаково доведеться її позбутись, а то хто знає, кого вона приведе на другий раз. – Каприкорн, затуливши долонею рота, позіхнув. – Виходить, сьогодні ввечері Привид матиме трохи більше роботи. Це йому сподобається.
Елінор хотіла була що небудь сказати – щось таке зухвале, героїчне, – проте язик її не слухався. Він лежав у роті, мов онімілий. Кокерель уже дотяг її до тієї безглуздої статуї, коли це Каприкорн покликав його назад.
– Я геть забув розпитати в неї про Чарівновустого! – гукнув він. – Спитай, чи вона випадково не знає, де він.
– Ну ж бо, розв’язуй язика! – гаркнув Кокерель, схопивши Елінор ззаду за шию, так ніби хотів витрясти з неї відповідь. – Де він сховався?
Елінор зціпила вуста. "Швидше, Елінор, швидше придумуй відповідь!" – міркувала вона. І раптом її язик ожив.
– А чому ти питаєш про це в мене? – гукнула вона до Каприкорна, що все ще сидів у своєму кріслі – такий блідий, немовби його надто довго прали, ніби його вибілювало сонце, яке немилосердно припікало на майдані. – Кому ж, як не тобі, знати відповідь? Чарівновустий мертвий. Твої люди його застрелили – його й хлопчину.
"А тепер поглянь на нього, Елінор! – сказала вона собі. – Поглянь йому просто в очі – так, як колись дивилася на батька, коли той заставав тебе з книжкою, читати яку тобі не дозволяли. Непогано було б ще й сльозу пустити. Ну ж бо, просто пригадай усі свої спалені книжки! Пригадай останню ніч, страх і відчай… А якщо не допоможе й це, тоді вщипни себе!"
Каприкорн замислено дивився на неї.
– Ось бачиш! – вигукнув Кокерель. – Я ж казав, ми в нього вцілили!
Елінор усе ще не зводила погляду з Каприкорна, що розпливався за пеленою її вдаваних сліз.
– Що ж, побачимо, – поволі проказав він. – Мої люди вже шукають серед пагорбів в’язня, який утік. Не думаю, що ти мені скажеш, де їм шукати обидва трупи.
– Я їх поховала, а де – цього я тобі, певна річ, не скажу. – Елінор відчула, як по носі в неї скочується сльоза.
"Ох, Елінор! – подумала вона. – У тобі вмерла велика актриса, присягаюся всіма літерами абетки!"
– Кажеш, поховала.
Каприкорн погрався перснями на лівій руці. Їх було в нього аж три, і він, наморщивши лоба, раз у раз поправляв їх, немовби вони без його дозволу з’їжджали зі своїх місць.
– Тим то я й пішла до поліції! – додала Елінор. – Щоб помститися за них. За них і за мої книжки.
– А ось книжок тобі ховати не довелося, еге ж? – засміявся Кокерель. – Як же славно вони горіли – мов щонайкращі дрова! А сторіночки в них… Вони тремтіли, наче бліденькі пальчики! – Він підніс руки й показав, як тремтять пальці.
Елінор з усієї сили зацідила йому в обличчя. А сила в неї була неабияка. З носа в Кокереля потекла кров. Він утерся і вражено втупився в мокру долоню, ніби не вірячи, що з нього може потекти щось отаке червоне.
– Ти диви! – промовив Кокерель і показав Каприкорнові вимащену кров’ю долоню. – Ось побачиш, Привид матиме з нею більше мороки, ніж із Бастою.
Він схопив Елінор за лікоть і спробував потягти за собою. Але вона високо піднесла голову й закрокувала поруч із ним сама. Аж як побачила круті сходи, що через два три східці зникали десь у чорній, бездонній дірі, на мить розгубилася. "Склеп… Ну, звісно! – нарешті здогадалася. – Місце для приречених на смерть". Принаймні пахло тут саме так, як люди й уявляють собі запах смерті, – вологістю й пліснявою.
Побачивши за ґратами худу Бастину постать, Елінор спершу не повірила власним очам. Коли вона почула останні слова Кокереля, то подумала була, що, може, помилилася. Але ж ні, ось він, Баста, сидить тут, як звір у клітці, а в очах – той самий тваринний страх і безнадія. Навіть поява Елінор не справила на нього жодного враження. Невидющим поглядом він дивився кудись крізь неї й Кокереля, неначе ці двоє й були ті духи, яких він завжди так боявся.
– Що він тут робить? – здивувалась Елінор. – Ви вже саджаєте за ґрати своїх?
Кокерель стенув плечима.
– Сказати їй? – запитав він у Басти.
Але той нічого не відповів, лише дивився на них тим самим порожнім поглядом.
– Спершу він проґавив Чарівновустого, а тепер ще й Вогнерукого, – провадив Кокерель. – Так можна навіть побити горшки з шефом, хоч і корчиш із себе його улюбленця. А пускати півня ти не ходиш уже багато років. – Погляд, яким він зміряв Басту, був сповнений зловтіхи.
"Пані Лоредан, пора вам подумати про заповіт! – міркувала Елінор, поки Кокерель підштовхував її до сусідньої камери. – Коли вже Каприкорн зібрався вкоротити віку своєму вірному псові, то з вами він, певна річ, не церемонитиметься й поготів".
– Гей, не вішай носа! – гукнув Кокерель до Басти, добуваючи з кишені в’язку ключів. – Як не як, ти в товаристві двох жінок!
Баста вперся лобом у ґрати.
– А вогнеїда ви й досі не впіймали? – глухо запитав він. Здавалося, ніби голос у нього охрип від крику.
– Ні. Зате оця гладуха каже, що Чарівновустого ми порішили. Нібито йому гаплик. Видко, Пласконіс у нього все ж таки вцілив. Ну звісно, не дарма ж стільки тренувався на котах!
За ґратчастими дверима, які відімкнув перед нею Кокерель, щось заворушилося. У темряві, прихилившись до чогось такого, що нагадувало кам'яну домовину, сиділа жінка. Її обличчя Елінор спершу не розгледіла. Та ось жінка підвелась.
– Я привів тобі компанію, Резо! – крикнув Кокерель, упихаючи Елінор до камери. – Можете трохи потеревенити одна з одною! – І, на все горло зареготавши, пішов.
А ось Елінор не знала – сміятися їй чи плакати. Побачитися з улюбленою небогою вона воліла б десь в іншому місці.