– Що це з тобою, Елінор? – бурмотіла вона, знов сидячи за кермом. – Відколи це ти почала тужити за людським товариством? Тобі й справді час повертатися додому, а то ще химери в голові заведуться.
Коли вона під’їхала до будинку, він був такий темний і покинутий, що видався їй на диво чужим.
Прикре відчуття трохи розвіяли тільки духмянощі її парку, коли вона підіймалася східцями до вхідних дверей. Лампочка над ними, яка вночі завжди світилася, тепер погасла, й Елінор згаяла до смішного багато часу, поки втрапила ключем у замок. Штовхнувши двері й ступаючи в темний, хоч в око стрель, передпокій, вона нишком сварила чоловіка, який, коли її не бувало вдома, зазвичай наглядав за будинком та парком. Перед від’їздом вона тричі намагалась йому зателефонувати, але він, мабуть, знову поїхав до своєї доньки. Чому ніхто не розуміє, які скарби сховані в цьому будинку? Та вже ж, якби це було щире золото, то зрозуміло б кожне, а так – усього на всього папір. Друкарська фарба й папір…
У будинку стояла тиша, глибока тиша, і на мить Елінор причувся Мортимерів голос, що сповнював життям оту церкву з пофарбованими в червоне стінами. Елінор могла б слухати той голос сто років поспіль, та що там сто – всі двісті!
– Коли він приїде сюди, попрошу його мені почитати! – мурмотіла вона, скидаючи з натруджених ніг черевики. – Тут, мабуть, знайдеться книжка, яку йому можна буде взяти до рук, нічим не ризикуючи.
Чому їй ніколи не впадало в око, як тихо іноді буває в її будинку? Тиша стояла просто таки мертва, і довгоочікувана радість, коли вона нарешті знов опиниться в рідних стінах, усе не приходила й не приходила.
– Агов, я вже вдома! – гукнула вона в цю німоту, намацуючи на стіні вимикача. – Тепер, любі мої, я знов постираю з вас порох і поставлю кожну на своє місце!
Під стелею спалахнуло світло, й Елінор нажахано поточилась назад, та так, що перечепилася через власну сумочку, яку поставила була на підлогу, й упала.
– Господи! – прошепотіла вона, зводячись на ноги. – Господи Боже! О ні!
Стелажі вздовж стін, виготовлені на замовлення, ручної роботи, стояли порожні, а книжки, що доти дбайливо, корінець до корінця, були розставлені на них, безладними купами валялися на підлозі, пошматовані, брудні, потоптані, немовби на них витанцьовували у важких чоботях якісь дикуни. Елінор уся затремтіла. Спотикаючись, вона побрела по своїх спаплюжених скарбах, ніби по заболоченому лугу, відсовувала їх ногою вбік, декотрі брала в руку й знову кидала, брела далі, в коридор, що вів до бібліотеки.
У коридорі видовище було не краще. Тут книжки здіймалися на підлозі такими височенними горами, що Елінор ледве прокладала собі шлях крізь ці завали. Нарешті вона дісталася до дверей бібліотеки. Двері були не замкнені, а лише прихилені, й Елінор цілу вічність стояла перед ними з тремтячими колінами, поки зрештою зважилася ввійти.
Бібліотека була порожня.
Жодної книжки, жодної жоднісінької – ні на полицях, ні у вітринах, шибки в яких були порозбивані. Не було книжок і на підлозі. Усі вони зникли. А під стелею на мотузку висів дохлий червоний півень.
Уздрівши його, Елінор затисла собі долонею рота. Голова півня звисала набік, гребінь закривав осклянілі очі. Лише пір’я мерехтіло й переливалося, немовби в ньому ще жевріло життя, – в розкішних червоно бурих пір’їнах на грудях, у темних строкатих крилах і довгих темно зелених пір’їнах хвоста, що лисніли, мов шовк.
Одне з вікон стояло розчинене навстіж. На білому лакованому підвіконні сажею була намальована чорна стрілка. Вона вказувала надвір, у парк. Понімілими від страху ногами Елінор додибцяла до вікна. Ніч була не така темна, щоб приховати те, що лежало на газоні: безформна купа попелу, білясто сіра в місячному сяйві, сіра, мов крила молі, сіра… як спалений папір.
Ось де вони тепер… Найцінніші її книжки! Чи, правильніше сказати, те, що від них лишилося.
Елінор опустилася навколішки на підлогу, для якої колись сама так ретельно підбирала паркет. У розчинене вікно завівав знайомий місцевий вітерець, і пахнув він майже так само, як повітря в Каприкорновій церкві. Елінор хотілося кричати, хотілося сваритись, вигукувати прокляття, шаленіти… Але з її рота не вихопилося жодного звуку. Вона могла лише плакати.
Місцина непогана, можна лишитись
– У мене матері немає, – сказав Пітер.
Та він, власне, анітрохи про це й не шкодував. Пітер узагалі вважав, що мати нікому й не потрібна.
Джеймс М. Баррі. Пітер Пен і Венді
Помешкання, яке Феноліо здавав туристам, було всього за дві вулички від його будинку. Там була крихітна ванна, кухня й дві кімнати. Помешкання містилося на першому поверсі, отож у ньому панували сутінки, а ліжка, коли на них хто небудь лягав, рипіли. І все ж Меґі спалося тут непогано, принаймні краще, ніж на прілій соломі в Каприкорна чи в хатині з дірявим дахом.
А ось Мо спав погано. Меґі тричі прокидалася через те, що надворі гризлися коти, й щоразу вона бачила, що батько лежить із розплющеними очима, заклавши руки під голову, й дивиться в темне вікно.
Наступного ранку він устав, щойно розвиднілося, й придбав усе, що було потрібно на сніданок, у невеличкій крамниці в кінці вулички. Булочки були ще теплі, й Меґі мала таке враження, ніби й справді настали канікули – як тоді, коли Мо поїхав з нею до сусіднього міста, щоб купити найнеобхідніші інструменти, пензлики, ножі, тканину, картон, а також просто таки гігантську порцію морозива, яку вони з’їли вдвох у приморській кав’ярні. І коли вони знов постукали в двері Феноліо, Меґі все ще відчувала на язиці присмак того морозива.
Старий пригостив Мо чашечкою кави на кухні, пофарбованій у зелений колір, а тоді повів його й Меґі на горище, де зберігав книжки.
– Ти що, жартуєш?! – обурився Мо, побачивши вкриті порохом полиці. – Книжки треба в тебе відібрати – всі до одної й негайно ж! Коли ти був тут востаннє? Пил зі сторінок хоч лопатою вигрібай!
– Дати їм тут притулок мені просто довелось, – захищався Феноліо, хоча з його зморшок прозирали докори сумління. – Унизу для всіх цих полиць стало затісно, а крім того, внуки тільки те й робили, що хапали книжки до рук.