– Не вмію.
– А втім, це письмо однак мало хто вміє читати. Те саме, яким написав записку і я. Адже ти бачив, воно не до снаги навіть Елінор. – Чарівновустий розгладив аркушика (він був блідо жовтий, як пісок у пустелі), почав читати й раптом різко підвів голову. – О Боже! – пробурмотів він. – Ще й це!
– Що таке?
Фарид сам відкусив хліба, що його припас для куниці. Хліб зачерствів, пора було вкрасти свіжого.
– Меґі також уміє! – Чарівновустий недовірливо похитав головою й знов утупився в записку.
Фарид, спершись на лікоть, трохи підвівся в траві.
– Я вже знаю, там про це тільки й балачок… Я підслухав. Вони кажуть, буцімто дівчинка вміє чаклувати, як і ти, і що тепер Каприкорнові вже не треба чекати на тебе. Тепер ти йому не потрібен.
Чарівновустий поглянув на хлопчину так, немовби самому йому таке ще навіть на думку не спадало.
– Це правда, – буркнув він. – Тепер вони її нізащо не відпустять.
Він перевів погляд на літери, що їх написала донька. Фаридові вони здавалися зміїними слідами на піску.
– Що вона ще пише?
– Що вони схопили Вогнерукого й що вона повинна вичитати того, хто його вб'є. Уже завтра ввечері. – Чарівновустий опустив записку й провів долонею по голові.
– Так, про це я теж чув. – Фарид зірвав травинку і пощипав її на дрібненькі шматочки. – Вони, мабуть, зачинили його в склепі під церквою. А що в цій записці ще? Твоя донька не пише, кого вона має вивести Каприкорнові?
Чарівновустий похитав головою, але Фарид бачив, що той щось приховує.
– Можеш спокійно сказати мені правду! Ката, еге ж? Чоловіка, який добре вміє відтинати голови.
Чарівновустий мовчав, так ніби нічого й не чув.
– Я таке вже бачив, – промовив Фарид. – Отож можеш розповідати мені відверто. Якщо кат добре тримає в руках меча, все відбувається досить швидко.
Якусь хвилю Чарівновустий ошелешено дивився на хлопця, нарешті похитав головою й промовив:
– То не кат. Принаймні не такий, що з мечем. То взагалі не людина.
– Не людина? – Фарид зблід.
Чарівновустий хитнув головою. Якийсь час він не міг промовити й слова. Нарешті глухо сказав:
– Його називають Привидом. Не пригадую вже, якими словами того Привида описано в книжці, пам'ятаю тільки, що я уявляв його істотою з розпеченого попелу – гарячою, сірою і без обличчя.
Фарид не зводив з Чарівновустого погляду. На мить він навіть пошкодував, що спитав про Привида.
– Ті чорні куртки… Вони всі такі раді… дочекатися не можуть страти, – розповідав він, затинаючись, далі. – Ходять там такі задоволені… І жінку теж хочуть стратити – ту, з якою бачився Вогнерукий. За те, що вона намагалася знайти для нього книжку.
Розповідаючи, Фарид босою ногою колупав землю. Вогнерукий спробував був навчити його взуватися – через змій, однак у черевиках хлопчина почувався так, ніби йому хтось стискав у кулаку пальці ніг, і зрештою він ті черевики спалив.
– Яку жінку? Одну з Каприкорнових служниць? – Чарівновустий звів на Фарида запитливий погляд.
Той кивнув головою й почухав босу ступню. Її всю покусали мурашки.
– Вона не розмовляє – німа, як риба. Вогнерукий носить у заплічнику її знімок. Вона, мабуть, уже не раз йому помагала. А крім того, він, здається мені, в неї закоханий.
Фаридові не важко було все це винюхати в селі. Там було багато хлопчиків, не старших від нього. Вони мили чорним курткам машини, чистили чоботи й зброю, передавали любовні листи… Носити любовні листи випадало й Фаридові – ще тоді, в іншому житті. Чистити чобіт йому там не доводилось, а от зброю – так. А ще він вигрібав лопатою верблюжі кізяки. Звісно, полірувати автівки було приємніше…
Фарид задер голову на небо. Там саме пропливали невеличкі хмарки – білі, як лебединий пух, тугенькі, мов цвіт акації. На цьому небі часто бували хмарки. Фаридові вони подобались. А в тому світі, звідки він прийшов, небо було завжди голе.
– Уже завтра… – пробурмотів Чарівновустий. – Що ж мені робити? Як визволити її з Каприкорнового будинку? Може, все ж таки спробувати пробратися туди вночі? Якби ж мати такий чорний костюм, як у них…
– А я тобі приніс. – Фарид дістав із заплічника спершу куртку, а тоді й штани. – Поцупив зі шворки, де вони сушилися. А для Елінор прихопив сукню.
Чарівновустий дивився на хлопчину з таким неприхованим захватом, що той аж зашарівся.
– Ти просто чортеня, Фариде! То, може, ти знаєш, як витягти з цього села Меґі?
Фарид знічено всміхнувся й опустив очі на босі ноги. Чи він знає? Досі ніхто ніколи не питав, знає він щось чи ні. Він завжди лише нишпорив, як собака, та вивідував. Плани виношували інші – плани пограбувань, розбійних нападів, помсти. Собаку не питали. Собаку били, якщо він не слухався.
– Нас лише двоє, а там, унизу, їх десятків два, не менше, – сказав він. – Не легко буде…
Чарівновустий повернув голову в той бік, де була їхня схованка й де під деревом спала Елінор.
– А Елінор не рахуєш? Даремно! Вона куди войовничіша, ніж я, а тепер ще й дуже, дуже люта!
Фарид мимоволі всміхнувся.
– Гаразд, тоді нас троє! – сказав він. – Троє проти двох десятків.
– Так, звучить досить безнадійно, розумію. – Чарівновустий зітхнув і підвівся з землі. – Ходімо, розкажеш про все, що вивідав, Елінор.
Але Фарид із трави не встав. Натомість узяв суху гілочку з тих, яких багато валялося довкола. Чудовий хмиз для багаття. Його тут – хоч греблю гати. У колишньому житті Фарида по такий хмиз треба було ходити дуже далеко. За нього платили золотом. Фарид оглянув гілочку, провів пальцем по шкарубкій корі й кинув погляд униз, на Каприкорнове село.
– Можна було б узяти на допомогу вогонь, – промовив нарешті він.
Чарівновустий глянув, нічого не розуміючи.
– Що ти маєш на увазі?
Фарид узяв із землі ще одну гілочку, потім ще і ще. Так він наскладав цілу купу сухого віття й паличок, що їх навколишні дерева скидали з себе, немовби вже не маючи куди їх дівати.
– Вогнерукий учив мене приборкувати вогонь. Він як Ґвін: кусає лише того, хто не вміє його схопити. Та якщо з ним обходитися правильно, то він буде слухняний. І Вогнерукий показував мені, як це робити. Якщо ми скористаємося вогнем тоді, коли треба, й там, де треба…
Чарівновустий нахилився, підняв суху гілочку й провів про ній долонею.