А хто ж ти, Іван Діжа? Напханий всіма даними, які тільки є в світовій архітектурі, обвішаний дипломами, кандидат архітектури, начальник першої архітектурної майстерні республіканського проектного інституту, номенклатурна одиниця республіканського масштабу, світла особистість, хто ти? Колись малим хлопцем темної осінньої ночі ти, спотикаючись і падаючи в багнюку, помагав матері тягти з степу важкий, як доля, телефонний стовп. Тоді ти був будівничим. Ти тяг той стовп на погоріле дворище, як тягли колись каміння на будівництво соборів, а потім молилися, клали камінь і самі дивувалися своїм витворам. Може, й ти тоді був близький до високої талановитості справжніх будівничих, може, з тієї хатини, яку ліпила твоя мати, мов ластівка — гніздо, а ти помагав їй, теж треба було дивуватися. А що ти зробив після того? І хто ти є? Той хлопець — талант, це видно по очах Вероніки. А ти просто елементарний тридцятилітній крикун, старий холостяк, телепень, торба з цитатами. У тебе нестерпний характер, і тебе ніхто не любить. Ти раз у житті побачив цю дівчину і чомусь вбив собі в голову, що вона має покинути все і бігти за тобою, як цуценя, а вона забула про твоє існування, як тільки вскочила в трамвай. Бо є люди — в тисячу разів розумніші, талановитіші, кращі, потрібніші за тебе.
— Крикун, — промимрив Діжа і знов почервонів від несподіванки. — Пробачте, — сказав він, — я вискочив на хвилинку, мені знов треба туди. — "Докрикувати до кінця", — подумав, просуваючись у вузький тамбур між подвійними дверима Кукуликового кабінету.
Дві дівчини подивилися одна на одну. Розвідка поглядами. В їхніх поглядах можна було вичитати страх і сподівання. Кожна боялася за своє, кожна сподівалася на своє, а в очах малювалося те саме: сполохані тіні сподівань пролітали, мов чорнокрилі птахи. Коментатор вицокував язиком. Шкодував, що тренер киян Соловйов вирішив замінити Басалика. "Басалик тільки розігрався. Він уже почав обводити своїх опікунів. Стрімко пройшов..." Так і в житті, думала Таня, хтось когось має замінювати. І Кукулика колись замінять. Може, й справді, той невідомий Пушкар, про якого так закохано говорить Вероніка. Думки її йшли, мов шаруваті хмари в небі. Зверху одні, під ними ще, а глибше — зовсім затаєні; вона й самій собі не признавалася, що там, на самих глибинах свідомості, пливуть ще якісь думки, пливуть незалежно від її волі й бажання, і думки ці читалися там: "Замінювати... Замінюють у житті і... в серці... І в Діжиному серці тепер хтось має замінити Вероніку... Не тепер, а згодом, але однаково..." Була й ще думка. Але водночас і не було її. Таня не допускала її до себе, вона не мала права допустити, це було б зовсім жорстоко по відношенню до Діжі... Але Вероніку вона тепер майже любила.
І коли звернулася до неї, то в голосі Таниному звучала приязнь:
— Ви... любите...
— Що, — скинулася Вероніка, — що?
— Ви любите футбол?
— Футбол? — Вероніка засміялася, і Таня побачила, яка та все-таки вродлива, які в неї соковиті губи, які широкі очі, скільки в них зеленого чуда. — Я його ненавиджу!
— І я теж, — Таня засміялася, стала зовсім ласкавою, доброю, без хизування перейшла кімнату, висмикнула штепсель, коментатор захлинувся, стало тихо.
— Ну, що ми робитимемо? — спитала Вероніка, довірливо дивлячись на неї, на свою спільницю.
— Ждатимемо, — відповіла Таня. — Вже скоро. Якщо тільки вони там не перервуть засідання і не стануть дивитися футбол по телевізору. Кошарний, ви ж знаєте його, він такий запеклий болільник!
— Я його терпіти не можу!
— І я теж.
— У нас з вами багато спільного. Як вас звати?
— Таня.
— А мене... Та ви ж знаєте! Таню, давайте... Якщо все обійдеться гаразд і Володин проект... Одним словом, я вас запрошую! З вашим приятелем! Адже у вас він є? Не може ж не бути в такої дівчини.
— Спасибі... Але в мене...
Слово "нема" вона не могла вимовити. Не слухалися губи. Просто дивно, як це вони могли не слухатися. Ворушилися, але слово з них не видобувалося, хоч плач. І таке ж коротеньке слово "нема".
— Знаєте що, — сказала вона відчайдушно, — якщо справді... то ви... запросіть товариша Діжу!
— Діжу? Неодмінно! Це вже вирішено. Я на нього загадала сьогодні: "Любиш — не любиш". Знаєте, як на ромашку.
— Не треба, — раптом тихо сказала Таня. Вона стояла посеред кімнати, опустивши руки, зблідла, розгублена. — Не треба його запрошувати.
— Але ж ви тільки що... Та ви просто чудна якась дівчина. Таню! Ви мене чуєте? Навіщо ви знову?
Таня не знала, що вона робить і навіщо? Якби ж то їй хто міг пояснити. Вона знов опинилася коло гучномовця "Весна" і знов тикнула чорний штепсель у розетку. Коментатор зраділо заревів від захвату, одержавши ще двох чарівних слухачок.
— Виключіть! — гукнула Вероніка. — Ви ж казали, що не любите...
НАРОДЖЕННЯ ФАКТІВ
Один геоморфолог (його можна популярніше назвати ще геологом або й просто географом) у своїй книжці, присвяченій опису нашої планети, висловив таке досить глибокодумне твердження. Земля стискується, внаслідок чого виділяється велика кількість тепла, яке нагріває Землю, внаслідок чого вона... розширюється... Так що ж — хотілося спитати того геоморфолога, — стискується Земля чи розширюється? І чи не нагадує таке твердження відомої побрехеньки, як два вовки загризлися і зжерли один одного, лишивши тільки хвости?
Але ми підемо далі й поставимо запитання вже перед іншими вченими, перед тими вченими, які досліджують людину, що для нас найцікавіше. Так от. Чи буває синхронність думок і почуттів? Чи буває так, що мати глупої ночі за сотні кілометрів відчує, що з її дитиною щось не гаразд, і прокидається, і вже не може заснути? Чи буває таке, що людям, які кохають одне одного, сняться однакові сни? Чи можемо ми підтвердити легенди про те, що тібетські далай-лами, сидячи в своєму палаці Потала в Лхасі, могли в думці наказати якомусь тібетському князькові прибути до столиці і той вловлював цей безмовний наказ за тисячу кілометрів, сідлав свого волохатого коника й вирушав у далеку подорож на поклін до далай-лами? Вчені кажуть: телепатія. Тобто передача почуттів на відстань. А як це пояснити? Вчені кажуть: нервичний зв’язок. Тобто нервичний зв’язок пояснюється... нервичним зв’язком. Біологічна алхімія.