— Я його не энаю.
— Неправда твоя!
— Правда моя.
— А чи не хочеш до його у возок? Хочеш?
— Ні, не хочу.
— Чому так? — засміявся писар.
— Бо мені на ярмарок треба. — І пішов.
Може б, писар ще до його чіплявсь, так тут знов ізнявея такий крик, наче кого різали. Десятники вели молодицю у червоному очіпку, огрядну, невеличку, од великого гніву так вона і палала, а що вже кричала-верещала!
— Що таке? — крикнув писар, а молодиця не переведе духу, верещить; "Таки ні! таки ні! таки ні! не казала! не казала! не казала!"
Десятник затулив їй уста своєю шапкою і держав, а другий десятник оповістив писареві, що ся молодиця хвалилася, ніби вона знає Хведора Голубця, і ніби він у ярмарку, і ніби він кум їй і дарив її гар... ком...
А молодиця пручалася і крутилася, як колесо, у десятника в руках. "Вдушиться", — загомоніли люди. Десятник шапку одняв.
"Таки ні! таки ні! — заверещала молодиця, аж присідаючи до землі. — Таки ні! таки ні!"
— Та пустіть її до біса, — крикнув затурканий писар.
Молодицю пустили. Вона хустку двинула наліво, штовхнула десятника одного й другого, аж закачались, знов хустку поправила і до писаря тискалась з криком та писком. Писар замахав руками — її схопили, однесли далі. Іздалека ще довго чутно було нам: "Та я! та вони! та..." Ми до вечора стояли у ярмарку: писар купував собі тютюн і сережки, десятники — сині хустки і рукавиці... Привезли нас аж на край села, казали устати з воза, завели у велику пусту хату і зачинили там.
* * *
Чималий час сиділи ми там — більше місяця. До нас звик бігати під вікно чорний собака і приходила рябенька курочка з червоним півнем. Нас було четверо: білявий та чорнявий чоловік, парубок рябий та я. Жили собі спокійненько: білявий чоловік або огонь кресав, або люльку палив, або спав і не говорив ніколи, чорнявий чоловік старі нерети понаправляв і почав в’язати новий. Він був рибак і розказував, яку в їх селі рибу ловлять і яка в їх ріка рибна, що усяка риба ведеться, навіть морська не хоче моря, заходить до них; він хоч не бачив, та другі люди бачили. Парубок, як на Великдень, викрасився — сорочка в його була вишивана та вимережана. "Хто йому, рябому, так вишивав та мережив?" — думалось мені. У рибака він питав, чи є риба, чи є отець-мати, то він одкаже ледве чутно йому: "Ні отця-матері, ні риби!" А був у його... він по ночах охав, а удень наче дожидав та ходив усе по хаті.
Сиділи ми з тиждень самі, а там привезли до нас ще чоловіка скілька. Сі не журились, один говорив: "Сіно скосив, то тепер нехай держать, я за сіно дуже боявся, а тепер... що мене кортить". Другий знов говорив: "В мене рівно дома нема чого їсти. Аби тут годували мене, то спасибі!"
Приїздив справник і дивився нас — грозив, що буде нам... нехай-но вечора дождемо! Тільки нам біди ніякої не було, справнику справили обід, він смачно попоїв і поїхав. "Що з ними робить?" — питав йото десятник. "Нехай сидять — що ж з ними робить?" — та й покатав собі. Ми сиділи ще три неділі і два дні — тоді пригнали знов в’язнів нових, а нас випустили, бо не було вже місця. Та й радів же рябий парубок! обнімав усіх: "Дай, Боже, й вам улови добрі! — зичить рибаку. — А вам добре сходити у Київ і добре повернутись!" — се вже мені... аж побіг дорогою.
А мені печаль і досада превелика скоїлась. Мені заказали у Київ іти, а веліли у своє село повернутись, а як я став проситись та суперечить, тоді мене вкинули у возок і одвезли два десятники додому і священикові бумагу таку прислали, щоб своїх служок не пускав блукати, і ще грозилися, що зачинять мене десь у дорозі або де й гірше...
Тут люди зійшлися — усі питають: "Що таке? Що таке?" Лукаш був злякався. Я зараз ліг спати і не заснув...
III
Я зовсім розсердився: і в світа вже йти не хочу, і зоставатись дома не хочу, і все не до ладу, і нічого мені не треба; на все і на всіх зависний і ні до кого не озиваюсь; нічого не роблю і співати став басом горляним.
Коли одного разу кличе мене піп до себе — і мене, й Лукаша. Ми до його приходимо і йому кланяємось. А піп мені каже:
— Тимоше! У Макухах дяк вмер, — оженись та й просися на його місце. Я за тебе примовлюсь. — Зітхнув і тихенько додав: — Покійниця нехай царствує! Чи пам’ятаєш, як вона за тебе, було, просить? Лукаше, брате, скажи своє слово! — просить Лукаша.
— Будеш женитися, — промовив мені Лукаш роздумчиво.
— Їдь ти, — говорить мені піп, — їдь ти у Терни, там живе старий піп, — він вже одставлений, вбогий і не гордий, — може, він за тебе дочку віддасть. З приходом попівна за тебе не піде — бери хоч вбогу. Візьмеш попівну, то хутче на дяка постановлять.
— Добре, батюшко, — одказую йому.
— Щасти тебе, Боже, Тимоше, і Боже тебе благослови!
— Оце прийшов час, — поможи, боже! — промовляв Лукаш, ідучи зо мною додому.
А я повеселішав дуже.
— Коли ж у Терни? — пита в мене Лукаш.
— А коли ж, як не завтра? — говорю йому.
Лукаш походив по хаті, постояв і промовив наче до когось у вікно:
— Чого се так поспішатись?
— А чого ж маю баритись? — питаю його.
— Тимоше, друже! Не загуби свого віку веселого, а ще гірш чужого... Не вернеш... плакатимеш... Боже, борони од сього лиха — воно найважче од усіх... Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
Цілісенький вечір він був неспокійний: кружив по нашій хаті, дивився у землю, а як заходились лягать спати, він до мене зблизився і знов промовив:
— Гляди ж, Тимоше! Гляди ж, друже!
А мені дуже весело, що такий мені тепер клопіт великий, таке, мовляв, поле передо мною — і женитись, і на дяка стати. Туга моя уся ринула, як її й не було, і говорив я до всіх так, наче з празником поздоровляв.
На другий день вранці, добре розпитавши дороги, побрався я у Терни. Коник в мене був буланенький, возок громохкий, а в шапці лист до старого отця Якова.
Лукаш прощався смутний, неспокійний, обняв мене: "Гляди ж, друже!" — ізнову промовляє.
Я доти не вельми на дівчат вважав і зроду нікого не кохав. Я знав, що є у нас в селі дівчата гарні; що ся чорноброва, а ся білява; ся хороша, а ся краща, та й тільки. бачу — дивлюся, а не бачу — забуду, що вони й на світі є.
"Яка ж ця буде? — думаю собі, їдучи вузеньким шляшком поміж житами, просами та гречками. — Яка вона буде? І що вона? І що я?"