IX. ЯК Я ЩГУЮСЬ ДО ІСПИТІВ
У великодний четвер тато, сестра й Мімі з Катрусею поїхали на село, і в усьому великому бабусиному будинку лишилися тільки Володя, я та St.-Jérôme. Той настрій, що в ньому я був у день сповіді та поїздки до манастиря, зовсім пройшов і лишив по собі тільки невиразні, хоч і приємні спогади, які дедалі більше глушилися новими вражіннями вільного життя.
Зошит із заголовком "Правила, як жити" теж був захований разом із чорновими учневими зошитами. Хоч думка про те, що можна скласти собі правила на всі обставини життя й завжди керуватися ними, подобалася мені, здавалася надзвичайно простою й разом із тим великою і я мав намір перевести таки її в життя, — я знов ніби забув, що це треба було робити негайно, і все відкладав до якогось часу. Мене тішило, однак, те, що всяка думка, яка впадала мені тепер у голову, підходила якраз під якийнебудь із підрозділів моїх правил та обов'язків: або під правила щодо ближніх, або до себе, або до бога. "От тоді я це залічу туди і ще багато, багато думок, що прийдуть мені тоді з приводу цього", казав я сам собі. Часто тепер я запитую себе: коли я був кращий і правдивіший: чи тоді, коли вірив у всемогутність людського розуму, чи тепер, коли, втративши силу розвитку, маю сумніви щодо сили й значіння людського розуму? — і не можу собі дати .певної відповіді.
Свідомість волі і те весняне почуття чекання чогось, що про нього я вже казав, так схвилювали мене, що я ніяк не міг опанувати себе й готувався до іспитів дуже погано. Було працюєш уранці в клясній кімнаті й знаєш, що конче треба вчитись, бо завтра іспит із дисципліни, де цілих двох питань я ще не опрацював; але раптом повіє з вікна якимнебудь весняним духом,—здасться, що ніби дуже треба щось зараз пригадати, руки самі собою пускають книжку, ноги самі собою починають рухатись і ходити туди й сюди, а в голові — наче хтось натиснув пружинку й пустив у рух машину, — в голові так легко й природньо і так швидко починають пробігати різні строкаті, веселі мрії, що встигаєш лише помічати їхній блиск. І година, і дві линуть непомітно. Або теяс сидиш за книжкою й сяк-так зосередиш усю увагу на тім, що читаєш; раптом почуєш у коридорі ягіночу ходу й шелест плаття, — і все вискочило з голови, і немає змоги всидіти на місці, хоч дуясе добре знаєш, що крім Гапки, старої бабусиної покоївки, ніхто не міг іти коридором. "Ну, а що, коли це саме вона? — спаде на думку,— ну, а що, як саме тепер і почнеться, а я проґавлю?" — і вискакуєш у коридор, бачиш, що це й справді Гапка; але вже довго потім немає впину голові. Пружинку натиснуто, і знов зчинився страшенний розгардіяш. Або ввечері сидиш один із лойовою свічкою в своїй кімнаті; от на секунду, щоб зняти з свічки чи зручніше сісти на стільці, одірвешся від книжки й бачиш, що всюди в дверях, по вуглах темно, і чуєш, що всюди в домі тихо, — знов не можна не зупинитись і не слухати цієї тиші, і не дивитись на цей морок одчинених дверей до темної кімнати, і довго-довго не просидіти нерухомо або не піти вниз і не пройти по всіх порожніх кімнатах. Часто теж довго вечорами я сидів непомічений у залі, прислухаючись до звуку "Солов'я", що його двома пальцями награвала на фортепіяні Гапка, сидячи сама при лойовій свічці в великій залі. А вже коли місяць засвітить, тоді я ніяк не міг не вставати з ліжка, не лягати на вікні, що виходить до палісадника і, вдивляючись в освітлений дах Шаиошникового будинка, в ставну дзвіницю нашої парафії, і в вечірню тінь від паркану й куща, що лягала на садову доріжку, не міг не просиджувати так довго, що потім насилу прокидався тільки о десятій годині ранку.
Отож, коли б не вчителі, що ввесь час ходили до мене, не St.-Jérôme, що зрідка мимоволі підштовхував моє самолюбство і, головне, не бажання видатись моєму приятелеві Нехлюдову путньою людиною, тобто дуже добре скласти іспита, що він вважав за .дуже важливу справу — коли б не це, так весна й воля зробили б те, що я забув би навіть усе, що знав раніше, і ні в якому разі не склав би іспита.
X. ІСПИТ з ІСТОРІЇ
16 квітня я вперше під охороною Зі-Іегбте'а увійшов до великої університетської залі. Ми приїхали з ним нашим досить розкішним фаетоном. Я був одягнений у фрак — вперше за все життя, і все вбрання, навіть білизна, панчохи — було на мені найновіше й найкраще. Коли швейцар зняв із мене внизу шинелю, і я став перед ним в усій красі свого вбрання, мені навіть стало трохи соромно за те, що я такий блискучий. Проте, ледве я вступив до світлої паркетної залі, повної народу, й побачив сотні юнаків, у гімназіальних мундирах і в фраках, з яких декотрі байдуже подивились на мене, і далеко кінець залі поважних професорів, що вільно ходили коло столів і сиділи в великих кріслах, — як я тієї ж хвилини втратив надію звернути на себе загальну увагу, і вираз мого обличчя, що визначав дома та ще й у сінях ніби жаль з приводу того, що я мимоволі маю вигляд такий шляхетний та значущий, змінився на вираз якийсь боязкий і трохи сумний. Я навіть перекинувся 3 однієї крайности в другу й надзвичайно зрадів, побачивши на найближчій лаві одного дуже погано й неохайно вдягненого чоловіка, ще не старого, але майже зовсім сивого, який осторонь від інших сидів на задній лаві. Я зараз же підсів до нього, почав розглядати тих, що прийшли на іспит, і робити з приводу них свої висновки. Багато тут було різних постатей та осіб, але всіх їх, як я тоді думав, легко можна було поділити на три категорії.
Були такі само, як і я, що прийшли на іспит з гувернерами або батьками, в тім числі молодий Івін із знайомим мені Фростом і Ілінька Грап із своїм старим батьком. Всі такі мали пухнаті підборіддя, випущену білизну, сиділи тихо, не розгортаючи книг і зошитів, принесених із собою, і боязко дивились на професорів та іспитові столи. Юнаки другої категорії були в гімназіальних мундирах; деякі з них уже голили собі бороди. Це здебільшого були знайомі між собою, говорили голосно, на ім'я й по-батькові називали професорів, тут же готувалися, передавали один одному зошити, переступали через лави, з сіней приносили пиріжки й бутерброди, які тут же й їли, трохи тільки нахиливши голову до рівня лави. І, нарешті, третя категорія — осіб цієї категорії було, проте, небагато — це були люди зовсім старі, у фраках, але здебільшого в сурдуках, і білизни в них не було видно. Ці трималися дуже серйозно, сиділи самотньо й мали вигляд дуже похмурий. Той, що потішив мене тим, що напевне був одягнений гірше за мене, належав до цієї останньої категорії. Він, спершись на обидві руки, крізь пальці яких стирчало розкуйовджене напівсиве волосся, читав у книзі і, тільки на мить глянувши на мене не зовсім доброзичливо своїми блискучими очима, нахмурився й ще виставив у мою сторону глянсуватий лікоть, щоб я не міг посунутись до нього ближче. Гімназисти, навпаки, були аж надто компанійські, і я їх трохи побоювався. Один, сунувши мені в руку книгу, сказав: "передайте он йому"; другий, проходячи мимо мене, сказав: "а ну-бо пустіть"; третій, перелізаючи через лаву, сперся на моє плече, мов на ослін. Все це було мені дике й неприємне; я вважав себе за далеко вищого від цих гімназистів і гадав, що вони не новинні були дозволяти собі такого панібратства ЗІ мною. Нарешті почали викликати; гімназисти виходили сміливо й відповідали здебільшого добре, повертались весело; наше браття боялися далеко більше, та, здається, й відповідали гірше. З старих деякі відповідали чудово, а деякі дуже погано. Коли викликали Семенова, то мій сусіда з сивим волоссям і блискучими очима грубо штовхнув мене, переліз через мої ноги й пішов до столу. Як видно було з облич професорів, він відповідав чудово й сміливо. Повернувшись до свого місця, він, не довідуючись про те, стільки йому поставили, спокійно взяв свої зошити й вийшов. Вже кілька разів я здригався, чуючи, як викликають прізвища, але ще до мене не доходила черга за альфабетним списком, хоч уже викликали прізвища, що починалися з і. "Іконін і Теньєв!" раптом крикнув хтось з професорського кутка. Мороз побіг мені поза спиною й під волоссям.