— Людина повинна бути оригінальною,— сказав інженер.— Якщо в тебе немає оригінальності, то ти повинен хоча б вигадати її. Наприклад, я вигадав для вас оце вікно. Що далі?
— А далі ми питимемо чорну каву,—сказав лікар.
— З медицинським спиртом,— додав Отава.
— По-моєму, в тебе було тяжке дитинство,— незлобиво сказав лікар.— Чорним гумором, як правило, страждають люди, в яких було тяжке дитинство.
— А буває гумор білий? — поцікавився Отава.
— Старі, я прочитаю вам один свій вірш,— втрутився поет.— Це вірш про аристократизм. Сі-сі!
Він був маленький і широкий, майже квадратовий у постаті. Мабуть, у минулому штангіст чи боксер, його про це ніхто не розпитував, а він не-мав часу на розповіді, бо або ж сісікав, або ж без кінця читав свої вірші, які всі троє за кілька днів знали напам'ять.
Вірш був модерний, як вікно, коло якого вони сиділи.
Якщо ти прокинешся рано-вранці
Серед білого сум'яття простирадл і подушок,
І снігова білість різоне тобі в очі,
І ти задихнешся від крижаного холоду самотності,
І помандруєш поглядом до вікна,
Мерщій пошлеш блискавицю свого погляду до вікна—
До цього прорубу в одвічній людській самотності —
І станеш шукати там неба великих надій,
Бо, прокидаючись, ми завжди вимандровуємо на пошуки
неба для наших надій.
— Я ще можу припустити, що ти міг таке скласти,— сказав Отава — Але як ти міг це запам'ятати?
— Старий, з тебе ніколи не буде аристократа. Ти вмреш плебеєм. Сі-сі! —просвистів поет.
— Я, наприклад, потомствений робітничий клас,— сказав інженер,— але це не заважає мені бути модерним і оригінальним.
— Старий, я теж робочий клас,— сказав поет.— Я навіть працював на кораблебудівному. Хто знає, як варять трубу на судні? Сі-сі!
— Ми тільки вдаємо інтелігентів,— спробував помирити їх лікар.—А, власне, хто ми? Діти робітників, селян. Така в нас країна. Все починалося з самого початку, на голому місці. Я, наприклад, виріс у селі, де не було навіть фельдшерки. А тепер маю в своєму розпорядженні цілу клініку. Хто б сподівався?
— Треба написати про тебе нарис у газеті,—докинув Отава.— Це так мило: з простого селянського хлопця виріс видатний лікар. Або: з корабельної труби— в поезію з її наймодернішими .вивертами! Або: син чорноробів і ливарників керує цехом або й цілим заводом, а на дозвіллі колекціонує платівки з джазовими мелодіями, читає Кафку в перекладі і Фолкнера в оригіналі, знає всі марки японських, американських, голландських і західнонімецьких транзисторів, вміє...
— Старий, досить! Сі-сі! — зупинив його поет.— їде кава, Ми будемо пити чорну каву, якої не пили наші предки.
— Мої предки якраз пили каву,— похмуро промовив Отава.— То й що з того? Я професор і син професора, а мій батько теж був сином професора ще царського, а той теж був сином професора, і так без кінця.
— Вони були професорами вже тоді, коли ще й професорських звань не було на світі? — делікатно поцікавився лікар,
— Очевидно,— сказав Отава.
— Не бачу підстав для роздратування,— знизав плечима інженер,— по-моєму, тут все о'кей. Інтелігенція — це звучить гордо. Я десь недавно навіть читав, що інтелігенція — слово не іноземне, а російське.
— Років через п'ятдесят знайдуться охочі привласнити й слово "джаз" або ще щось,— засміявся Отава.— Дивуватися не треба.
— Старі,— відсьорбуючи гіркої кави, ляснув у долоні поет,— я прочитаю вам свій вірш про старих жінок. Увага! Сі-сі!
Кафе поступово виповнювалося людьми, гамором, цигарковим димом, і, коли цей поступовий процес заповнення дійшов до краю, четверо мовчки перезирнулися між собою, вдоволені, що тіснява й колотнеча їх зовсім не зачіпають, що вони й надалі зостаються самі, наодинці з безмежжям моря, щедро дарованим їм оцим дивним, майже чарівним вікном.
— Екзистенція буття,— зі смаком повторив інженер.
— Ти повинен вивчити французьку, щоб в оригіналі читати Сартра і Камю,— не втерпів, щоб не кольнути, Отава.
— Цікаво, скільки знаєш іноземних мов ти? — поцікавився лікар.
— Скільки треба, стільки й знаю,— відповів Отава.
— Сі-сі! — свиснув поет.— А якщо тобі, як от мені, не потрібна жодна іноземна мова?
— Тоді не знаю жодної,— хмикнув Отава.
— Якби я був сином професора,— зітхнув інженер,— це було б прекрасно. А так доводиться надолужувати прогаяне в дитинстві. Не було відповідної обстановки.
— Ну так,— Отава говорив майже зло,— не вчив тебе грати на роялі професор Гольденвейзер, академік Соболевський не читав латини, Ігор Грабар не водив по художніх музеях.
— Ну, не будемо сваритися,— заспокійливо промовив лікар.— Кожен мав те, що міг мати. І тепер теж має те, що може, тобто хоче. Не всі народжуються професорами чи там героями, міністрами. Але стати ними може кожен.
— І встати теж може кожен,— вигукнув поет, якому так і не дали прочитати вірш про старих жінок.— А тому всталиі Ходімо! Сі-сі!
Вони приходили до свого вікна щодня. Найчастіше незлобиво сперечалися між собою, іноді просто мовчали, посьорбуючи каву, відмахуючись від поета, який намагався просунути в, мовчанку свої вірші.
— Ті прочитай нам що-небудь з ненаписаного, — просив його в такі хвилини Отава, і цей дотеп по-справжньому подобався всім, окрім поета, звичайно, який миттю спалахував і мало не ліа у бійку з Отавою.
— Старий,— розмахував він короткими м'язистими Круками,— якщо хочеш, то все справжнє ще не написане і невідомо, ч;і буде й написане будь-коли.
Отож вони стали ходити до "свого" вікна щодня. Спершу Отава все очікував, що його товаришам набридне отаке не зовсім звичне для курортників гаяння часу, але згодом і сам ужа став боятися, щоб часом не розруйнувалося їхнє товариство, щоб не піддався хто-небудь .з них на банальні, але такі непереборні спокуси, яким піддавалися щоразу тисячі людей повсюди і завжди.
Наприклад, танці. Навіть зараз, коли курзал і всі літні майданчики ще тільки лагодилися для справжнього сезону (бо хто ж їздить на курорти взимку) і коли тільки ті санаторії, що мали великі клуби, могли дозволити собі розкіш щовечора влаштовувати для своїх і приблудлих курортників танці, так от навіть зараз це немудре і, якщо розібратися, досить безглузде заняття набувало розмірів всезагальногр шалу або й пошесті. На танці бігли всі — молоді й старі, здорові й хворі, холості й одружені, Вродливі й такі, що ліпше б їм сидіти вдома та нікому не показуватися,— для всіх день був лише коротким і нудним вступом до блаженного вечора і до ночі, коли з саморобних естрад пролуиають перші звуки музики і перші пари рушать у звабливу подорож по чарівливому морю в пошуках островів і цілих архіпелагів симпатії, захоплення, а то й кохання; До танців готувалися самовіддано й ретельно. З валіз діставали й випрасовували яскраві вбрання, зачісувалися, чепурилися, мов ті птахи, що більшу частину свого життя витрачають на чищення пір'я. І вса для того, щоб у вечірніх залах, в тісняві й літняві вмить позбутися свого лиску, втратити все набуте такою старанністю впродовж дня.