Дивовижний монгол

Страница 5 из 32

Джеймс Олдридж

Невдовзі ми з Грітом так приловчились, що стежили за табуном зовсім непомітно. Але Таха я йому не показував. Частенько, коли Тах відчував нашу присутність, він починав кусати й хвицати своїх товаришів, спонукуючи їх до втечі. Проте йому корилися тільки тоді, коли старий ватажок давав на це дозвіл, і табун покладався на Таха, на його гострі очі, чутливі вуха та витончений нюх. У всьому ж іншому старий ватажок і далі лишався повновладним господарем, який міг приборкати Таха з допомогою решти жеребців.

І от саме тоді мені знову довелося розлучитися з табуном, час було до школи. Не буду розповідати тобі про те, що відбулося за дні моєї відсутності, скажу тільки, що коли я повернувся сюди на канікули, то застав тут п'ятьох учених, котрі готувалися відловити дві пари диких коней.

Я розгнівано звернувся до мого друга зоолога Гріта:

— Ти ж обіцяв, ти присягався, що ви не зачепите жодного дикого коня.

— На жаль, це необхідно, Бар'юте, — сумно відповів він.

— Але чому? Навіщо?

— Ми хочемо спробувати завести ще кілька диких табунів.

— Але ж ти казав, що жодного коня ви не віддасте в зоопарк. Сам же мені доводив, що в усіх диких коней, яких тримають там, змінюється норов, і взагалі вони стають зовсім іншими. Навіщо ж ви хочете захопити в неволю наших диких коней і відправити їх у зоопарки?

— Та не в зоопарки, — терпляче пояснював Гріт. Він дуже спокійний і врівноважений монгол, а ніколи не їздив верхи, поки не опинився в нас. (Уяви собі. Батько в нього — шахтар!) — Ми відправляємо коней у спеціальні заповідники для диких тварин, де природні умови максимально наближені до наших. Першого жеребця повезуть у Радянський Союз, на заповідний острівець в Аральському морі (щоправда, це не море, а величезне озеро). Одна лошиця помандрує до Німеччини, друга — в Прагу. А ще один жеребець поїде в Англію, де на нього вже чекає чудовий заповідник в Уельсі.

— Отже, кожен з них житиме в самотині...

Це лише спершу. Трохи згодом ми пришлемо для них диких товаришів. А зараз ми просто хочемо перевірити, чи приживуться вони в умовах заповідника. Наша мета — виростити їх справжніми дикими кіньми, а не зоопарковими. Отож, Бар'юте, сам бачиш, ми робимо для них усе можливе.

— Але ж тут їхня батьківщина, — не вгавав я. — А коні люблять жити у рідній країні. І наші коні так само. Вони не хочуть покидати рідні місця, не хочуть розлучатися з нашими горами. Вони, напевно, помруть від страждань.

— Все може трапитись,— погодився Гріт.— Але з другого боку, таким чином ми забезпечимо виживання цієї породи.

Я знав, що Гріт та інші вчені докладають величезних зусиль, щоб зберегти диких коней, і через те більше не сперечався. Мені лишалось єдине — благати долю, щоб їм не попав до рук Тах. У глибині душі я твердо вірив: його не спіймають, він перехитрить їх усіх. Проте я не зміг усього передбачити.

Четвірку диких коней вирішили ловити так: загнати їх у підхожий видолинок, а там поцілити спеціальними снодійними кулями. Мій батько спершу пропонував скористатися нашим звичним засобом — арканом. Аркан — це мотузяний зашморг, який прикріплюють до кінця дов

16

гої жердини. Вершник з арканом женеться за конем і накидає йому зашморг на шию. Цьому ми навчаємося

змалечку.

Але професори доводили, що снодійні кулі безпечніші, кращі й діють швидше; до того ж вони не так наполохають решту коней. А щоб загнати табун у глухий видолинок, буде потрібно не менше двадцяти наших табунників.

І ось нарешті ми вирушили. Два моїх дядьки з рушницями, зарядженими снодійними кулями, і з нами ще чотири професори.

Ми знали, що дикий табун переховується у невеличкому видолинку поблизу довгої, широкої долини. Цей виярок видавався розлогим там, де з'єднувався з долиною; дедалі вужчаючи, він з другого краю упирався у височезну кам'яну стіну. Кращої природної пастки годі шукати. Нам лишалося тільки перекрити диким коням вихід у долину, бо там їм буде легше втекти від нас.

— Ти, Бар'юте, знаєш найзручніші стежки в горах, — сказав батько. — Тому вирушай разом із першою групою. І в усьому слухайся дядька Рефа, зрозуміло?

— Авжеж, тату.

— Спробуй допомогти їм,— додав він стиха.— А то вони можуть загнати диких коней або наполохати їх до смерті. Мені здається, вони не зовсім усвідомлюють, якої шкоди може завдати табунові надмірний переполох.

— Зрозуміло батьку, — відповів я. Відверто кажучи, в .цю мить мене найбільше хвилювала доля Таха.

— Їм потрібні добірні жеребці та лошиці, — вів далі батько.— Допоможи їм вибрати найкращих.

Тут я промовчав, бо в глибині душі твердо знав: Таха я не допомагатиму ловити нізащо в світі.

В долину ми добулися вночі, і я гадав, що вдосвіта зненацька заскочимо дикий табун; але Гріт пояснив, що чекати доведеться аж до полудня.

— О цій порі вони саме відпочиватимуть, — спокійно, як завжди, пояснював мені Гріт, — після того, як паслись цілу ніч.

Ми розділилися на невеличкі групи. Я їхав з Грітом та дядьком Рефом, котрий повинен був стріляти снодійними кулями в двох жеребців. Інший мій дядько повинен був стріляти у двох молодих лошиць. А Гріт мав показати Рефу, в яких саме жеребців стріляти,

— А коли снодійна куля влучить у коня, що тоді? — розпитував я Гріта дорогою. Мене охопили тривожні передчуття.

— За кілька секунд кінь упаде,

— Йому буде боляче?

— Анітрохи.

— І що ж далі?

— Від снодійного кінь засне години на дві, — пояснив Гріт. — Нема чого тобі хвилюватись, Бар'юте. Хіба ж ми можемо скривдити тих, кого взялися захищати?

— Та воно так, — знехотя визнав я. — Одначе мені чомусь тривожно.

Дорога до видолинка забрала в нас чимало часу, бо просувалися ми дуже обережно. Десятеро з нас їхало попереду, а решта слідом, готові в будь-яку мить створити живий заслін, щоб заступити коням вихід у долину. Але Тах випередив нас. Він уже чи то почув, чи нюхом відчув наше наближення, хтозна; ми тільки встигли побачити, як дикий табун на наших очах щезає у глибині міжгір'я.

— Доведеться нам іти вище крутосхилом, щоб опинитися понад ними,— сказав мені дядько Реф.

Я знав, що це було ой як нелегко; і справді, тільки надвечір після довгої гонитви нам пощастило наздогнати табун. І ми таки перекрили йому вихід у долину.