Моя теперішня господиня дуже бідна. Не раз цілу ніч пере або гладить білля, щоби на рано дістати гроші і купити страву. Мене дуже гризе, що досі не дав їй тої п'ятки. А вона її так дуже потребує! Я собі думав, що десь якусь лекцію дістану і зможу платити, а тут як з каменя трудно. Тому прошу вас, мої найдорожчі родичі, порадьтеся і поможіть мені. Я знаю, що Ви самі не маєте з чого жити; знаю, що тато тяжко працює у школі, мама в хаті і в школі, а Марійка помагає то татові, то мамі, та ще і шиття приймає, але прошу Вас, скажіть же, що мені почати? Може, колись Бог позволить, я діб'юся свого власного хліба, а тоді Вам поможу. Але тепер поможіть Ви мені і не гнівайтеся на мене, бо, як самі бачите, я нічого не винен. Я Вас дуже люблю і ніколи не хотів би робити Вам ніякої прикрості
Ваш Володко.
П.С.
У нас від кількох днів позимніло. Я вже ходжу в двох сорочках, але зимно таке їдке, що чоловіка наскрізь переходить. Всі мої товариші понатягали плащі. Може, і я коли дістану яку лекцію, то й собі куплю плащ".
Старий скінчив. Замітку про плащ дочитав ледве чутним голосом і вийняв табакерку. Ударив двічі в вічко, підняв щиту до носа, і в очах закрутилися сльози. Але це — від табаки.
В тій хвилині і мати, що за весь час читання слухала й шила, похилила свою голову над роботою. Донька напереміну дивилася то на батька, то на маму, а вираз суму, що звичайно малювався в її очах, перейшов тепер на ціле обличчя, а з обличчя розлився по всій постаті. З родичів на доньку падали ще чорніші, ще холодніші, як звичайно, тіні.
Та як тут помогти?
Як може помогти бідному синові ще бідніший батько, старий сільський учитель, що вічно був "тимчасовим" і з двадцятьох римських місячної платні годував себе, жінку й доньку та ще посилав місячно два-три гульдени старшій, замужній дочці, котру ті нужденні гульдени хоронили від мужевих побоїв. Що могла помогти мати, та нещаслива жінка, що від досвіта до ночі товкла собою, та навіть не могла здійснити свого найгарячішого бажання — купити дочці трохи білля на випадок, якби їй хто "трафився". Що вкінці могла помоли та бідна дівчина, що жила в тій тісній, душній атмосфері і процвітала серцем та вродою хіба на те, щоби раз у раз брати з села шиття, віддавати і знов брати і шити, і віддавати, і так дальше і дальше, з року на рік... Що? З тим важким питанням вони полягали спати, і воно томило їх ціліську ніч. І цілу ніч виділи того бідного Володка, що його недобрі люди прогнали зі станції і загнали до якоїсь бідної вдови, яка сама не має що їсти.
"Як йому зимно! — думала собі Марійка. — Що то дві сорочки? 1 трьох замало. Що плащ, то плащ. А він і так, заки від'їхав до школи, кашляв і був жовтий, як віск".
Марійці цілу ніч снилися блідо-жовті люди, одні в кількох плащах, а інші в сорочках. Той сон був дуже неясний і такий болючий, що вона збудилася, ще заки засіріло.
Встала і, не надіваючи черевиків, пішла до скрині. Тихенько підняла віко і щось там довго шукала й перевертада. Потім вийняла дещо і зав'язала в клунок. Клунок по-спШила на кріслі, а сама пішла до кухні приладити снідання. Скрип дверей збудив маму. Протерла очі і пер-хпе що побачила, був клунок. Лист сина, недоспана ніч і отсей клунок — зложилися на якесь страшне питання, тем страшніше, що в хаті було темно і лиш з вікна на долівку вдиралося блідо-синє світло. Перед ним незамітно втікали сумерки ночі і розлазилися по кутах. В міру того, як в хаті робилося ясніше, і в голові матері світало. А клунок як стояв, так стояв. Двері від кухні легенько відчинилися, і увійшла Марійка. Була бліда, очі мала як звичайно сумні, лише коло уст появилися незначні там досі риси певної постанови і небувалої рішучості. Побачила маму і хотіла вертати. Але мати закликала її по імені, і вона лишилася.
— Доню! — сказала мати, показуючи на клунок. — Що це таке значить, дитино?
Замість відповіді донька кинулася матері на груди, і обидві заплакали вголос.
Прорвалась сердечна тама, і хвилі жалю полились.
— Чи я сподівалася, доню, та чи сподівалася! Ой жаль, та й жаль, та й сором, та й розпука! Таж ти внучка священика! Твій дідо, а мій покійний батько, був совітником з відзнаками і мав усякі титули й гонори, а ти, а ти, його внучка — ідеш... ідеш на службу!
Донька щосили втихомирювала маму. Казала, що праця, то не сором, що як Бог поможе, то колись буде інакше. А тепер братові конечно треба помогти.
Потім поцілувала маму в руку, а чуючи нові сльози, вийшла чимскоріше з кімнати.
Тепер мати звернулася до батька.
— А чуєш, старий! Та вставай же раз! Поки будеш спати? Ото раз батько! Його рідна донька іде на службу, а він спить, та й спить, та й спить, та й...
Останні слова повторяла доти, доки не розплакалася наново.
— Та я скорше збудився від тебе! — відповів батько і почав одягатися.
Потім Марійка принесла снідання, і вони його випили; та чи випили все, не жати, бо молоко було в фаянсових горнятах. По сніданні Марійка вибігла до городця і за хвилину вернула з кількома квітами в долоні. Потім хустиною зав'язала голову, взяла клунок у руки і глянула на родичів. Вони закрутилися по хаті, немов не знали, що зробити з собою. За хвилину всі трої мовчки вийшли з хати. Йшли городами, щоби не стрічати людей.
Надворі що лиш займалося на день. Було зимно, сік дрібосенький дощик. Дощик був зимний, і від зимна, мабуть, останні квіти при дорозі аж поскручувались, бідолашні.
Від хреста на розетою вела широка дорога до міста. Родичі лишились, а донька пішла дальше.
— Чи я сподівалася, чи я сподівалася? — шептала мати.
— Провадь її, Боже! — промовив батько.
— Бувайте здорові!
— Іди здорова! Та най тебе матінка свята Почаївська і матінка свята чудотворна Зарваницька2 має в своїй опіці!
Пішла.
На скруті дороги ще раз оглянулася.
За нею лишилося село і хата, де родилась і зросла. За нею лишився цілий світ, що знала досі. Все те було повите останками ночі, мрякою і стужею. А перед нею, над лісом, на краєвиді вирізувалася пасмуга ясного світла!
Світало...