— Мельдую покірно, в кухні.
— А що робив?
— Мельдую покірно...
— Не мельдуй, говори попросту! Що робив?
— Насамперед сидів на лавці, потім приніс води, потім урубав полін, потім... потім сидів на лавці.
— А хто велів тобі се робити?
— Там така Мариня є, пане капітане. Дуже остра шаржа. Ще остріша, ніж пан фірер Фухтіг.
Пані Анеля приснула сміхом, чуючи ті слова, та капітан з найповажнішим у світі лицем екзаменував Грицька далі:
— Значить, недобра особа?
— Як оса.
— А горівку пив?
— Пив, пане капітане.
— А чим закусив?
— Хлібом і смаженою ковбасою.
— А хто тобі се дав?
— Та вона... та сама Мариня.
— То мусить бути добра особа?
— Як рідна мати, пане капітане!
— А ти сварився з нею?
— Сварив, пане капітане.
— А перепросився вже?
— Вже, пане капітане.
— Ну, йди ж тепер і запитай її, чи швидко буде обід, бо ми вже голодні.
— Слухам, пане капітане!
І, салютуючи, Грицько по-військовому зробив півоборот наліво. Та, заким іще рушив до кухні, відчинилися супротилежні двері салоника і показалася в них Мариня, просячи панство на обід. Грицько обернувся, плюнув і, мурмочучи: "Се дідько, не дівчина!", пішов до кухні.
III
Обід був скромний, а проте протягся досить довго. Хоча капітан з дороги приніс досить заострений апетит, та тепер їсти не міг. Ситий був своїм щастям, тою теплою, погідною, тихою і такою оживленою родинною атмосферою, про котру марив там, на гірських бівуаках, серед босняцьких скал, у сльотах, і спеках, і невигодах табірного життя і пізніше в монотонній і сто разів скучнішій гарнізонові службі. Те щастя, далеке й бажане, видавалось йому тепер сто разів любішим, сто разів чарівнішим, ніж його мрії. Лиця, постаті, голоси, слова дітей завершили той могучий чар. Від'їжджаючи, він покинув їх майже немовлятами, крикливими, що часто плакали і причинювали родичам багато клопотів та невигод. Він тямить, що тоді в глибині душі навіть рад був подекуди, що може вирватися з тої "дитинярні", як звав своє помешкання. І в мріях його діти не грали видної ролі, блукали десь мов бліді тіні; він думав про них більше розумом, теоретично, та не любив їх так, як любиться живі, близькі серцю істоти. А тепер! Сам вид тих двох істот, у котрих він чув частинку себе, всього себе — тої гнучкої дівчинки з голубими очима і попелястим шовковим волоссям, що в її лиці він пізнавав свої власні риси, та без порівняння ніжніші, благородніші, що кождий її рух наповнював його мимовільним подивом,— вид того хлопчика, так непохожого на сестру, а так дивно подібного до матері, з виразом енергії на круглім лиці і на устах, резолютного і бистрого в рухах і з деяким відтінком дитинячого юмору в словах, — той вид спинював йому віддих у грудях, наповняв його ненастанним восхитом. Сей восхит іще вбільшав його любов і пошану для жінки, для тої женщини, не тільки чарівно вродливої, але також залізного, неподатливого характеру та високої інтелігенції, що, полишена сама, з невеличкої половини його пенсії, яку міг їй посилати місячно, зуміла вижити, вдержати дім і так славно виховати дітей. Що були добре виховані, розумно, свобідно, без неволення їх дитинячої вдачі, що на розвиток їх інтелігенції, їх характеру і їх тіла змалку пильно вважала, се видно було з кождого їх руху, з кождого слова.
Всі ті спостереження, почуття і уваги куйовдилися в капітановій голові, майже пригнітаючи його ум і тільки постепенно, по черзі доходили до повної його свідомості. А проте він чув себе незвичайно підохоченим і оживленим. Розмовляв, жартував, розповідав і уривав, сміявсь і їв, і очей не зводив із жінки й дітей. Бачилось, що в тій хвилині він хотів скупити в собі й пережити все те, що занедбав за так довгі роки.
Аж по обіді почув деяку втому. Природа почала допоминатися свойого права, перенатужені нерви почали відмовляти послуху, бажали спочинку.
— Хочеш лягти, Антосю? Заснеш на чверть годинки? — спитала жінка.
— О, ще чого не стало! Ти по чім таке думаєш?
— Бачу по тобі, що ти втомлений. Іди, я тобі покладу подушку на софі.
— Та я ж не хочу! Щоти думаєш? Чи ж я засну тепер?— боронився капітан, котрому якось соромно було лягати й спати в таку хвилю.
— Заснеш, заснеш! — говорила лагідно та енергічно Анеля. — Ти втомлений. Ходи! Зрештою, що тут з тобою балакати? Тут моя команда і я наказую. Allons*, марш!
— Га, коли вища інстанція так каже, то годі! — сказав капітан і, поцілувавши дітей в чоло, а жінку в обі руці, пішов за нею до покою, де вже його ждала вигідна софка, вкрита білим простиралом, з подушкою в головах.
— Не роби церемоній, дитино! — сказала жінка. — Ляж і спи. Я позамикаю, щоби тут ніхто тобі не перешкоджав. А якби тобі було чого треба, то задзвони.
І вийшла, гарна, легка, як сонний привид, а її слова були такі спокійні, свідчили про таку гармонію її душі, що самі одні впливали освіжаюче і вспокоююче на все її окруження.
Капітан іще стояв, слідячи очима за її постаттю, а коли щезла, зложив руки, як до молитви, і промовив:
— Боже! Чим я заслужив собі на те, що ти посилаєш мені стілько щастя? Я, правда, терпів немало в своїм житті, та інші терплять іще далеко більше. Терпіння не заслуга... Га, та видно, що й щастя так само не по заслугам міриться...
От так філософуючи, він зняв військову блузу і ляг горілиць на софі. Ах, як приємно! Якийсь супокій обняв його, розкіш наповнила його душу. Він зажмурив очі і трохи лежав так, розкошуючись тим станом напівсонним, при котрому, проте, огник свідомості не гас, а тільки раз ясніше, а раз слабше освічував усе навкруги. Та тільки круг той був малий-малий, хоть обіймав цілий світ, усе, що в тім світі було найкраще і найлюбіше йому. Вся минувшина, повна довгих терпінь, боротьби і невигоди, аж до вчорашнього дня включно, зсунулась у темну пропасть, як лавина, і не полишила по собі ніякого сліду. Весь окружаючий світ пропав, не існував зовсім. Тільки жінчине лице ясніло над ним, мов сонце, тільки діточі очі світили йому, мов чудово блискучі зорі. Та скромна квартира, зложена з салоника, трьох кімнат і кухні, розширювалася в його уяві, робилася якоюсь велетенською святинею, якоюсь домівкою таємної, йому приязної сили.