Навіщо я вірив?
Ні, ні, так гадати гріх. Це воля Божа. Померти, померти...
Потім на душі стало спокійно, тихо й безтурботно.
— Кусю! Залишається одно — самим собі смерть заподіяти. Нічого іншого я не пригадаю.
Очі Кусі забігали. Вона знову заплакала.
— Нізащо, нізащо! Я жити хочу, я молода. Я не бідна... А ти... боягуз!
Це слово образило Віктора. Він вжахнувся цього слова, й спокійний його настрій поплив кудись геть, а на душі знову зробилось холодно й темно.
Що ж робити?
— Я все сама зроблю.
— Аборт?
— Хоч би й так. Іди, іди зараз звідціль.
Це теж образило Віктора. Він несвідомо сів на стілець і замислився.
Думки літали роєм, і Віктор не міг стежити за ними.
"Вона аборт хоче зробити? Що ж з того буде? Що буде?"
Далі він не міг думати. На цім місці думки почали бігти кудись убік, зачіпаючи зовсім нецікаве.
— Котра зараз година? Мабуть, рано ще? Може, піти з Кусею в театр?
Тут він згадав, що сьогодні Куся нікуди не піде, й зараз же питав себе:
"Чому?"
— А, вона вагітна!
Зробилось весело.
Справа вже не така страшна, як здавалось раніш.
"Ну, вагітна то й вагітна. Зробить аборт, замажем це діло, то буде добре. Я тепер маю, сказати б так, перевагу перед іншими. Гм, майже батько. А на світі гарно жити... Куська плаче?"
Він підійшов до неї.
— Ну, годі. Я вже передумав, і ми зробимо те, що ти хочеш.
Він подумав ще трохи і сказав:
— Прощавай.
Нахилився й, поцілувавши її, вийшов.
Ранком він щиро молився в церкві, щоб аборт пройшов якнайліпше.
Через кілька день товариш Віктора Юрко повернувся із села, де гостював у родичів. Права рука в нього була на перев’язі.
— Де це ти скалічився? — здивовано спитав Віктор, зустрівшись з ним.
Юрко весело засміявся,
— Chercher la femme! Парубки прострелили через дівчину.
— Ти ще й смієшся?
Юрко ще веселіш відповів:
— Ну, як же не сміятись, коли смішно? Зрозумій, моїм власним револьвером та мені ж руку прострелили. Одібрали й прострелили. Хіба тут мало сміху? Уяви собі: натовп оскаженілих хлопців і супроти їх моя героїчна постать з револьвером у руці. Так. Потім малюнок міняється: натовп наскакує, бгає мене під себе, і врешті я маю прострелену руку!
Тепер уже й Віктор засміявся. Одначе який гарний цей Юрко! Його зранили, а він сміється.
Віктор почув щиру повагу до Юрка за його непочату життєву енергію, невичерпаний інстинкт життя.
Юрко тим часом казав далі:
— Отеє вже починає гоїтись. Ще поїду в село. На щастя, мент бурхливий, небезпечний, науки в школі немає. Отже ж, на селі весело, вільно, натуральне все. Одні вечорниці чого варті! Котра дівчина тобі вподобалась — іди й бери її, якщо хто раніш тебе не взяв.
— Як же ти поїдеш? Ще вб’ють тебе там.
— Дурниця! Я в той же вечір розпив з хлопцями четвертину самогону, й ми помирились. Та й чи варто звертати на це увагу? Навпаки, хлопці поважають мене тепер. Так я от що хотів сказати — поїдем удвох. Ну, до чого гарно там! Дівчата там — справжні дівчата, а не виснажені оселедці в чорних сукнях. Як ти їй вподобався, вона тобі відверто це скаже, не буде драми витівати. Їдем, не пожалкуєш.
— Ні, ні...
Віктор засміявся. Юрко ж знає, що він "сімейна" людина.
Юрко поморщився.
— Ну, не чекав від тебе, що ти такий забобонний! Сама наука каже, що людина — істота полігамійна. Хіба ти вже проти науки?
Віктор знову посміхнувся. Воно-то так... але... негарно якось..
— Дурень ти. Прощавай, поїду сам.
Вікторові хотілось поїхати.
"Поїду так собі... провітритись. А щоб з дівчатами там що, то ні... До того ж Кусі зараз не до мене... акушерки й таке інше. Так, навіть Куся рада буде, що я поїду. А приїду вже після. Ну, звичайно, з дівчатами ні, ні..."
Віктор радів, що може поїхати. Навіть треба було йому поїхати, заспокоїтись після тих життєвих неприємностей, що спіткали його.
Стривай,— сказав він Юркові,— я теж поїду, тільки умова: ти й не силкуйся там тягти мене до дівчат… ти ж знаєш, я людини невільна.
Він був у той момент невдоволений з того, що дійсно він невільний, і заздрив Юркові. Але поборов у собі ті чуття й ще раз подумав, що їде в село тільки провітритись.
Через чотири дні Віктор повернувся назад у місто. Одначе яка нахаба отой Юрко! Як не пручався він, але той затяг його на вечорниці і... Ну, звісно що... Але ж хіба він, Віктор, винний в тому? То ж Юрко, ота нахаба!
Віктор після того ходив у церкву й довго молився, щоб Бог простив йому невільну зраду. Себе ж він й надалі вважав чистим і вірним Кусі.
Тепер Віктор сидів у сінематографі вкупі з Кусею й дивився на велике полотно, на якому бігали люди, кохали одне одного, мучились, убивали, але був далекий від переживань героїв екрана.
Він гадав про ту стіну, котра з кожною годиною відгороджувала його від Кусі. Після аборту в їх відношення вкралось недовір’я і підозріння. Віктор почав помічати, що Куся не завше буває правдива. Наприклад, навіщо було позавчора обдурювати його і казати, що вона піде до подруги, а йти в театр дивитись на "Гамлета"? Не хотіла, може, з ним іти? Хотілось бути одній? Так чого ж цього не сказати? А може...
Погана думка залізла в голову Віктора, й він ніяк не міг її перемогти. Ревниве почуття кублилось усередині, й Вікторові було неприємно й гірко.
— Невже вона може зрадити після того, як була моєю? Гм? Правда, жінка істота мало постійна. Але хіба Куся така, як інші? Я ж бачив у їй щось ідеальне.
"Начинается с идеалов, а кончается под одеялом",— пригадались йому слова одного з його вчителів, котрий любив розмовляти з учнями на "живі" теми.
"Так і в нас з Кусею. А шкода... Невже кінчається?"
Він поглянув на Кусю. Та з захопленням стежила, як п’ять поліцаїв на полотні в’язали, піймавши, злодія. Той дуже пручався, розмахував руками, бився, але його перемогли. Картина скінчилась.
— Шкода мені Семенова (так звали злодія). Такий вродливий, здоровий, дужий і замість того, щоб жити, кохати, мусить гнити у в’язниці,— з зітханням промовила Куся, на котру картина зробила велике враження.
— Як же це так? — здивовано запитав Віктор: — Цебто вродливим можна різати людей? Ну, й погляди. Не розумію.
— А я розумію,— суворо відповіла Куся.— Вродливий більш ніж хто б то інший має право користуватись життям.