Поїзд рушив. Ось і наступна зупинка. По ріні зашаруділа чиясь хода. Потім ліві двері з гуркотом прочинилися. Котолуп збудився, я вдав, що мене теж розбуджено. Ми посідали і вирячились на гицля з ліхтарем. Той не гаяв марно часу і зразу ж узявся до діла.
— Давайте три долари, — сказав він.
Ми позводились і підійшли на переговори. Ми запевнили його в своїй непохитній і рішучій згоді дати йому три долари, але пояснили, що лиха доля змушує нас лишити своє бажання несповненим. Гицель не йняв віри. Він почав дріб'язково торгуватися з нами. Поступився до двох доларів. Ми поскаржились на скрайні злидні. Він наговорив нам цілу купу прикростей, узвав нас жаб'ячими синами й вишпетив уздовж і впоперек. Тоді удався до погроз. Він з'ясував нам, що як ми не потрусимо своїх кишень, то він замкне нас і довезе до Уайт-Рівера, а там здасть властям. Не забув він пом'янути і Ратлендський кар'єр.
Отож гицель вважав, що загнав нас у тісний кут. Чи ж не стеріг він одні двері і чи ж не сам він защепнув другі кілька-но хвилин тому? Коли він заговорив про каменярню, переляканий котолуп бокаса посунув до інших дверей. Гицель зареготав голосно й нестримно: "Не поспішай так дуже. Я замкнув їх знадвору на тій зупинці". І так безоглядно він вірив у свої слова, що спонукав до віри й інших. Котолуп йому повірив і занепав духом.
Гицель висунув нам ультиматум. Або ми нашкребемо два долари, або він замкне нас і здасть констеблеві в Уайт-Рівері — а це означало три місяці каменярні. Ану ж, уявіть собі, читачу любий, що інші двері було й справді замкнуто. Зважте лиш, на якій волосинці висить людське життя. За браком одного долара я попався б на три місяці каторжанок" до каменярні. Так само й котолуп. Він міг вийти по тих трьох місяцях доконаним злодієм. І згодом колись розчерепити вам голову кастетом при спробі заволодіти грошима з вашої кишені,— а як не вам, то якійсь іншій нещасливій і безневинній істоті.
Та двері були відімкнені, і я один це знав. Ми з котолупом благали зглянутись на наше безталання. Я пристав до тих скиглень та благань, либонь, просто задля жарту. Але вдавав я на повному серйозі. Я загнув "історію", що розтопила б серце першому-ліпшому фраєрові,— але не цьому захланному жмикрутові-гицлю. Коли він доконався, що грошей у нас катма, то щільно засунув двері, защепнув їх, а тоді ще на якусь хвилю загаявся на випадок, якби ми досі водилися з ним, а тепер запропонуємо тих два долари.
І тоді я трохи попустив віжки. Тепер уже я узвав його жаб'ячим сином. Я узвав його по-всякому, як тільки він узивав був мене. А потім на додачу узвав ще й по-інакшому. Я ж родом із Заходу, де знають клясти, і чорта пухлого я попустив би, щоб якийсь там пархатий гицель на шолудивому "виприсну" в Новій Англії перехвинтив мене силою та соковитістю лайки. Спершу гицель думав одбутися смішками. Потім схибив: почав огризатися. Я попустив ще віжки, і дійняв його до живого, і ще й додав серця кучерявими, шпульними епітетами. Та й злість до нього я відчував справжню, це не було саме бажання подуріти; мене таки обурював цей бісів харло, за якийсь там долар ладний запроторити людину на три місяці в рабство. До того ж у мене майнула підозра, що йому перепадала "дещиця" з констеблевої винагороди.
Але я ж бо й дав йому духу! Я дозолив його самолюбству та гордощам не на один долар. Він спробував залякати мене, нагрозив залізти всередину й відбити мені бебехи. Я на те пообіцяв копнути йому ногою в писок, як залазитиме. Позиційна перевага була на моєму боці, і він це розумів. Тож він тримав двері зачиненими й закликав решту поїздової бригади на підмогу. Я чув, як ті відгукнулись і як рінь зарипіла в них під ногами. І весь той час другі двері стояли незамкнені, та їм то було невгадно; а котолуп, так той мало не млів зо страху.
О, я тримався козирем діло — маючи за спиною шлях до відступу. Я кобенив гицля з його товаришами, аж доки ті розчинили двері і я вздрів у ліхтаревому світлі їхні розлючені обличчя. їм усе видавалося дуже просто. Ми у вагоні, наче в пастці, ось вони залізуть і відлатають нам боки. І таки полізли. Нікого я не копнув ногою в писок. Я лишень рвучко розчахнув протилежні двері, і ми з котолупом гайда в ноги. Бригада за нами навздогін.
Щось мені таке тямиться, начебто ми перескочили якийсь мур. Зате де ми опинились, це вже я запевне пам'ятаю. У пітьмі я одразу гепнувся на надгробок. Котолуп запоров носом інший. А потім ми що тьху вчесали цвинтарем, рятуючи свої шкури. "Ото пруть", — либонь, подумали собі духи. Те саме подумала, мабуть, і поїздова бригада, бо коли ми вихопилися з цвинтаря й пірнули в темний ліс через дорогу, наші гицлі облишили гонитву і повернулися до поїзда. Трохи згодом уночі ми з котолупом опинилися коло криниці на чиїйсь садибі. Нам похотілося пити, аж гульк — обік цямрини до криниці спускається мотузка. Ми потягли за неї і на кінці мотузки знайшли галоновий бідон сметани. Ось так я мало не втелющився до Ратлендської каменярні в штаті Вермонт.
Коли між гобо прогуде чутка, що в такому й такому місті "бики — зубасті", обійдіть його по змозі, а як незмога — проминіть тишком-нишком. Є такі міста, що їх усе треба проїздити нишком. Ось, наприклад, Шайєн, на Об'єднаній Тихоокеанській залізниці. По всій країні розійшлася про нього лиха слава — і все завдяки зусиллям такого собі Джефа Кара (якщо я не переплутав його ймення). Джеф Кар міг з одного погляду розпізнати волоцюгу. В розмови він ніколи не вступав. В перший мент він оцінював гобо, а в другий голомшив його обома кулаками, кийком або чим нагодиться. Відлупцювавши гобо, він виряджав його з міста, приобіцявши дати ще й не такого затьору, як попадеться йому знов. Джеф Кар знав, що робить. На північ і на південь, на захід і на схід, у найдальші закутки Сполучених Штатів (та й Канади з Мексікою) розносили налупцьовані гобо поголоску, що Шайєн "зубастий". На щастя, я ніколи не стикався з Джефом Каром. Шайєн я проїхав під завірюху. Нас тоді було вісімдесят п'ятеро волоцюг. Таким гуртом їхавши, нам було начхати на багато дечого, та тільки не на Джефа Кара. Сам звук цього імені — Джеф Кар — паралізував нам уяву, позбавляв нас духу, і вся наша ватага страх як боялася спіткатись із ним.