Котермакова доля цівка в цівку така ж. Усе про нього правда — і все брехня.
Мучено мені з тим Котермаком. Від самого початку. Мов би хто кликав — знайди, відшукай. І знайшов: сидить переді мною, отак собі знічев'я снує нитку розмови, а тоді, коли він вийшов із Дрогобича на шлях і пішов (озирався чи не озирався? мав за плечима бесаги чи не мав? вчувались йому співи у дрогобицькій церкві чи забув?) — тоді, коли він так ; вийшов, то бачив, мабуть, ту ж дорогу перед собою, що й тепер лежить, утоптана століттями. Йшов мудрості шукати. Чи слави? Дівчата могли йому о тій порі снитися, білі та голі, як берези,— так досі сняться дівчата зовсім молодим хлопцям, і ще потім будуть снитись, і ще через п'ять сотень літ.
Вписую літери, які хочу, до тих, що зостались на аркуші життя Георгія з Русі.
...День доходив свого кінця, забираючи в небуття безліч подій, розмов, діянь, сміху й надій. Спливав безповоротно, як води Вісли. А Вісла текла байдуже, як час.
Гострі леза золотих хрестів на Маріацькому костьолі розтинали полотно неба, а руки також творили хрест на вид костьольних веж і на гомін дзвонів. А поза гомоном уже наступала тиша: відмирали торжища; замикалися голосні майстерні ковалів, бляхарів, мечників; розпарені й розімлілі, виходили з гарячих лазень краківські міщани; спотикалися несміливо на викладених дерев'яними балками бруківках коні заїжджого кметя, убраного до міста в сукняний кафтан, пошитий мандрівним "партачем", та в мащені товщем шкірянці. Кметь той дорідний та дужий, витривалий на голод і холод, лиш у місті позирав ніби непевно, він спраглий нового, цікавого усього, а все тут для нього недоступне й високе, мов костьольні вежі чи замок за мурами. А вдома кметь, упокори та нужди знести не годний, ставить у примітному місці в фільварку знак перестороги — два перехрещені між собою мечі, і спалахує потому фільварок червоно, і видно аж на Краківське передмістя, а може, й далі.
В ринку замикалися сукенниці з крамом; босоногі ткачі рахували свій денний заробіток, а до убогих, забарложених притулків сповзалися жебраки й каліки, заїдаючи біду замішаним на лободі та жолудях хлібом. Хитрий шмуклер-пройдисвіт рахував, що має достарчити можновладному панові три вінці з перлами та злотом, оздоблені пишно нашийники, а що капелюх із журавлиними перами.
На кухні можновладного пана варилися в мідних казанах пиво та риба,— пан готувався до великої учти, а хотів при тому публічно роздати убогому людові харчів від вельможного столу.
Місто, як великий звір, ховалося на ніч у барліг.
Висипали небом зорі, очищені від скверни, синьо-білі.
В саду при мурованій, двоповерховій кам'яниці ученого мужа Яна Міриці велася поважна бесіда.
Ян Міриця приймав у себе гостей. Був Якуб із Боксиць, високий, схожий на величезного кондора зі своєю маленькою головою і довгим гострим носом, убраний скоріше як лицар, а не учений муж. І був Миколай Мергус із Ніси, поважний, тихий, з пальцями, як короткі зубці грабель, з голосом глухим і повільною мовою. Обидва були обізнані з книжними премудростями, мали віру з бога, в астрологію і в королівську владу.
І був Каллімах. Той вірив найбільше в людський розум та власну неперевершеність і визнавав за собою право міняти службу в королів, як коханок,— неспокійний Каллімах, аж до дна душі збурений, із густою снаддю обличчя і хитрим профілем,— потому нащадки матимуть змогу оглядати його подобу на плиті надгробній у краківському костьолі домініканів. Плиту виконає близько 1500 року за малюнком знаменитого Віта Ствоша один нюрнберзький майстер, але це потому, а зараз Каллімах неспокійний, рухливий, не тішать власні милозвучні й глибокодумні вірші, не вабить дорогий рідкісний напій — солодке італійське вино, за вельми високу ціну добуте для столу Яном Мірицею (нагадує батьківщину й молодість Каллімахові),— нині Каллімах байдужий до вина.
І нехай увійде в сад при мурованій кам'яниці Яна Міриці син міщанський з Дрогобича. Нехай увійде.
Я не знаю напевно, що робив того вечора Юрій Котермак, не буду вас переконувати, що тільки так і могло бути: що увійшов, і привітався, і вино солодке з Італії пив, бо могло того не трапитися, бо міг він того вечора:
складати молитву господові;
згадувати, як просив ласки у знаменитих вельмож у Римі, аби дали йому рекомендацію до когось багатого, щедрого, зацікавленого астрологією. З астрології добував собі хліб, а закони світил небесних і рух їхній здавалися Котермакові тісно, мов кільця в ретязі, в'язаними з людською долею,— бо хіба ж від того, як світить сонце і як спадає дощ, не залежить людська доля? То чи не може бути істиною й те, що залежить вона від зірок? А людина слабка, й немічна, і знесилена сумнівами, й добре б їй подарувати віру і ту віру скріпити,— так сказали зорі...
Міг він того вечора так само добре їхати битим шляхом від Кракова аж до Львова, а тим шляхом возили сіль із Польщі, і тим шляхом ішли татари на Польщу, і король вирушав із Кракова, коли панували там голод і мор, тим же шляхом кметі ходили й ховали за пазуху ножі, бо кметям зброю невільно було носити.
Сказав колись давно Ян із Людзиська, вітаючи славного короля Казіміра Ягеллончика: "Найвища хвала належить вітчизні поляків. Нехай є інші, пречудові,— лиш та єдина для поляка подиву гідна".
Польща рівнинна, неширока, як лоно жіноче; Вісла плеще в берег, в'яже все докупи в Польщі; пахне польська рівнина медвяно. Ти називаєш себе Юрій Котермак з Русі, і та Русь тобі пахне солодше,— чи ти не маєш навіть згадки в душі своїй про неї? Присвяту .писав на книжці всемогутньому папі римському, молився до католицького бога. Був ти русин — чи хто ти був, Котермаку?
Міг що завгодно того вечора робити Котермак, та мені треба, щоб він зайшов у сад при кам'яниці.
— Нехай похвалений буде.
— Навіки.
— Вітаємо астролога в нашому домі.
Краківська астрологічна школа може похвалитися славою світовою. Астролог був рівним астрономові, не лежала між тими науками (а обидві за науку мались) границя. В Угорській хроніці пишеться: "Краковія астрологіє реперта ест"[1]. А Котермак — не останній з-поміж них.
Два бурсаки не сплатили флорена за науку; ходив із лікарською поміччю у передмістя до убогого міщанина; зорі засвідчують, що прийде смерть Каллімахова по його, Котермаковій, смерті, і буде ім'я Каллімахове славне довго, тільки ніхто не знатиме причин його вчинків і діянь, і важко буде сказати, чи був Каллімах вірний правді історичній, а чи власному прагненню слави й почестей, дарованих по черзі то однією державою, то іншою,— залежно від того, якій служив. І сказав усе те Котермак, і бачив себе самого на смертному ложі в убогій хаті. Ділили між собою кілька позоставлених ним флоренів бурсаки? Кажуть, що заповів він свій дім, збудований на університетському ґрунті між угорською бурсою і домом Клетнара,— заповів той будиночок пішакам із бесагами від Дрогобича, аби там жили, поки всілякі науки пізнаватимуть у славному Краківському університеті. А от чи заповідав тим пішакам, науки пізнавши, з набутком мудрості — додому вертати? Про те ніхто не сказав ані слова.