— Іди, студеноокий,— тихо попросила мати.— Чого каламутиш світом, як дідько болотом?
— Я таки скаламучу комусь і сльози, і душу. Ще їй мало хльосту було, так додам! Чуєш, тонкослізко! — визвірився на Ярину.
Мати стомлено зирнула на сина:
— Іди, харцизе, кудись із пам’яті. Чого і досі, мов сестропродавець, мордуєш її?
— Чого? Щоб не була такою розумною. Буду шматками виривати з неї дурний розум, як дике м’ясо!
— Сам ти дике м’ясо,— потвердішали і голос, і постать Ярини.
Омеляна зсудомило: ці самі слова він чув ще в двадцятому році від полоненого комісара, якого вони після допиту прив’язали до крила вітряка. І коли закрутилися крила, коли заскреготало без млива жорнове каміння, комісар гукнув їм зверху:
— Гей, дурні, засипте кіш, бо пропадуть камені. А людям треба молоти!
І в останню свою хвилину він думав не про себе, а про людей.
Омелян нагнав непотрібні видіння і презирливо запитав у сестри:
— Чи тобі короля, чи тобі принци з-за океану потрібно? Васюти — це теж принці!
— Прицвинтарні! — Ярина поправила чорну, як печаль, хустку.
В Омеляна не тільки очі, а й начищені чоботи спалахнули гнівом, він ударив кулаком у кулак.
— Стережись мені, стережись ниньки, щоб завтра не було пізно! Доведеться — на коліні переломлю надвоє тебе.
Іваниха зітхнула:
— Ти вже нам обом переломив життя. Переломив і не помітив цього.
— Життя, життя! — витріщився на матір Омелян.— Гріш ціна йому тепер.
— А за Васютою воно подорожчає?
— Ви ще не знаєте Васюти. Це такий характер, що зможеться і з фортуною сісти за стіл. За ним ваша донька не присохне на трудоднях і нормі.
— Не страхай нормою її: вона біля норми співає, а коло Васюти плаче.
— Захищайте, захищайте, коли вже треба під вінець іти. Та й хіба ви спочатку не тримали руку за Артемона? Чи ви навперемінно міняєте руку?
— Була послухала тебе, поки не бачила її сліз...
Коли за Омеляном зачинилися двері, мати підійшла до доньки, припала до її грудей, як колись, у дитинстві донька припадала до неї.
Тепер уже не матір доньку, а донька мусила заспокоювати матір.
— Не плачте, мамо...
— І не плакала б, так, видно, останні сльози на твоє весілля підійшли. Нащо я тобі в самого бога випросила таке личко? Нема від нього радості ні нам, ні тобі... За ким же ти сохнеш, коли так ненавидиш?
У Ярини безпомічно і скорбно ворухнулись зліплені сльозами вії:
— Ні за ким я не сохну.
Мати сіла на ослін, зітхнула і розсудливо, як ніколи, заговорила:
— Горе, що любов не прийшла тепер, а ще більше буде горе, коли вона прийде після одруження. А прийти вона все одно має. Не побоїться і суду людського...
До Ярининого болю приєднався ще й острах:
— Мамо, звідки ж ви це знаєте?
— Звідки? Поміж людьми пройшов мій вік. Поміж людьми. Усього, дочко, довелося надивитись... І що робити з тобою, і куди дітися з тобою, безталання моє? Можна було б не послухати Омеляна, аби в його душі і досі не сидів бандит.
Хтось знадвору клямцнув сінешніми дверима, загупав чобітьми.
— Твоя судьба,— зітхнула мати.— Дочекалися весілля, тільки плачем, як на похоронах,— журно поглянула на доньку і вийшла з світлиці.
І ось зав’южений Артемон вносить у хату холоднечу, клубки пари і розкапущене галіфе. Він скидає сиву шапку, обережно обтрушує з неї весільні квітки і сніг і говорить одне слово:
— Мете!
Ярина опускає вії, опускає голову. Артемон підходить ближче до неї, хвацько жбурляє шапку на ліжко, яке вже вважає своїм, обмацує засклепованими очима наречену і вдавано весело каже:
— Ти краще, Ярино, чим журитися, чарку б, закусь поставила та постель постелила. Подушок на ній, жінко, багато, а толку мало.
— Яка я тобі жінка?! — зойкнула дівчина.
— Законна, законна,— видобуває тіняву посмішку з глибоких, вузькуватих очей.— Вже загсом і печаткою скріплена. Вже й музики, Шаламаї, значить, об’явилися. Так що можна і сьогодні стелити ліжко.
Невже вона справді буде йому слати постіль, невже це не поганий сон?
Страх, мов хижа птиця, сідає на Яринині плечі, все глибше і глибше запускає в душу пазури. Вона скидає на парубка надломлений погляд.
"Зверху переляк, а яке всередині чаїться коріння? — розгадує і не може розгадати жених.— Ну, потім повириваємо потроху його. На все треба час".
— Артемоне, відступися од мене, горем своїм, життям своїм благаю — відступись!
Парубок набичився, поправив галіфе, дихнув горілкою в обличчя:
— Який же дурень даремно відступиться від краси? Га?.. Ну, якби знайшли мені старости ще кращу наречену,— може б, відступився. Та де візьмеш таку? Га?
І навіть у цьому "га" було щось противне, принизливе, що применшувало людину. Сама розпука захилитала Яринкою, і вона приклала руку до серця:
— Хіба ж ти не бачиш: моя душа не лежить до тебе?
Але й це не збентежило жениха.
— Душа! А що таке душа!? Це корито,— що наллєш у нього, то й хлюпотить. Щось ти вихлюпаєш з нього, а я чогось домішаю, та й усе.
— Артемоне, ми не будемо мати щастя...
— Так будемо дітей мати! — В прожилках на скронях парубка побільшало синьої крові, а в словах — підігрітого сивухою неподобства,— В тебе такі груди, що вигодують мені півдесятка Васют. Дівчата хай ідуть у тебе, а хлопці в мене — оце й усе щастя.
Ярина обурилась, у куточках рота затремтіли презирливі риски:
— Як же ти можеш думати про дітей, коли я зневажаю тебе?
— Я перечекаю, поки твоя зневага зноситься і зітліє, мов сорочка на плечах.
— Цього не перечекаєш!
— І даремно! — розсердився Артемон. Обличчя його враз стало огнистим, як ліхтар.— Я тобі життя, твою красу, можна сказати, врятував, а ти споневажаєш мене.
— Коли ти, осоружний, моє життя рятував?! — скрикнула Ярина, лячно й недовірливо поглянула на парубка.
Артемон поморщився:
— Не хочу й говорити про це.
— Говори!
— Тобі від цього легше не буде.
— Все одно, кажи!
— Тоді згадай собі голодний рік!.. Згадала? На чому ви тоді сиділи? Га? На воді та біді, маторжаники з тертого хріну та листу жували, бо збіднились до решти. А я ось із цього плеча — вдарив рукою по ньому — вночі скинув Омеляну кулик разового борошна. Пам’ятаєш, як ми наварили галушок і розбудили тебе? Пригадуєш, як ти хвалила їх? Га? Не за Омелянові ж очі я трудився, а за слово, яке мав од нього.