Вмостившись зручніше, він запалив люльку й замовив кухоль пива за два пенси.
– У нас нема двопенсових порцій, – відказав йому Ралф Гескет, шинкар. – А як ти маєш свій власний тютюнець, то можеш і на своє питво розжитися – так воно, здається, у твоєму краю заведено.
– Сором тобі, чоловіче, – озвалася господиня, жвава метушлива молодичка, що хутенько принесла гостеві пиво. – Ти добре знаєш, чого цьому чужинцеві треба, і тобі годиться бути чемним з людьми. Та й пора вже знати: хоч шотландець мало замовляє, зате платить справно.
Не звертаючи ніякої уваги на цю родинну суперечку, горянин узяв кухля в руку і, звернувшись до всіх присутніх, промовив приємний для кожного тост:
– Щоб добре торгувалося!
– Воно б іще краще торгувалося, – відказав йому один з фермерів, – якби вітер менше закидав нам скотарів з півночі та менше заносило сюди з верховин худих биків, що вижирають англійські пасовища.
– Їй же бо, приятелю, не по правді ти кажеш, – спокійно зауважив йому на відповідь Робін. – Бо це ж ваші гладкі англійці пожирають нашу бідну шотландську худобинку.
– А хай би нечистий пожер цих їхніх гуртоправів! – докинув інший фермер. – У простого англійця вони шматок хліба з горла видеруть, коли поруч об’являться.
– А чесного служника довіри хазяйської позбавлять: вони такі, що ладні й сонце заступити, – додав ще й управитель.
– Якщо це жарти, – зауважив Робін усе так само стримано, – то вже надто багато їх на одного чоловіка припадає.
– Які там жарти, ми зовсім не жартуємо, – мовив управитель. – Слухайте, містере Робіне Ойг, чи як там вас кличуть, ми всі тут однієї думки, коли хочете знати, і ця думка така, що ви, містере Робіне Ойг, повелися щодо нашого друга містера Гаррі Вейкфілда, ось він тут, як останній негідник і поганець.
– А звісно, звісно, – відказав Робін якомога стриманіше. – А ви всі – дуже праведні судді, хоч за ваші думки й ухвали я б і понюху табаки не дав. Коли містер Гаррі Вейкфілд знає, чим його ображено, він знає, як цю кривду направити.
– Таки слушно він каже, – озвався Вейкфілд, що прислухався до цієї пересварки з роздвоєним почуттям: він був лихий на Робіна за його останній вчинок, але ж і пам’ять про давню їхню дружбу ще тепліла в ньому.
Отож тепер він встав з-за столу, підійшов до Робіна, що підвівся йому назустріч, і простяг руку шотландцеві.
– Оце правильно, Гаррі! Давай! Покажи йому! – під’юджували його з усіх боків. – Всип йому! Хай побачить, де раки зимують!
– Та цитьте ви всі, чортяки! – кинув їм Вейкфілд. А тоді обернувся до товариша і, взявши його за руку, сказав, дивлячись на нього шанобливо й водночас зухвало: – Ти, Робіне, зле сьогодні вчинив супроти мене, але, коли ти й справді хочеш, аби ми по-дружньому потисли одне одному руку, ходім на моріжок та поборемось, і я тобі все прощу, і ми станемо ще ближчими друзями, як були.
– А чи не ліпше нам знов стати добрими друзями й пустити в непам’ять цю справу? – відказав Робін. – Куди ліпше дружити, маючи цілі кістки, аніж маючи переламані.
Гаррі Вейкфілд випустив Робінову руку – чи, радше сказати, відштовхнув її.
– Я й не думав, що три роки приятелював з боягузом!
– Боягузи ніколи не водились у моєму роду;– сказав Робін, блиснувши очима, хоч ще тримав себе в руках. – Не був боягузом той, хто, впираючись ногами й докладаючи рук, витягав тебе, Гаррі Вейкфілда, з води, коли прудка течія несла тебе до чорної скелі й кожен вугор у річці чекав, що ось-ось поживиться тобою.
– Ай правда, таки правда, – промовив англієць, схвильований згадкою.
– А нехай йому! – вигукнув управитель. – Та невже у Гаррі Вейкфілда, найбільшого зуха кулачних боїв у Вітсон Трісті, Вулері, Карлайлі й Стегшоу, вже не стало сміливості? От що значить, як довго водишся з хлопцями в спідницях та чіпцях! Чоловік забуває, для чого йому кулаки дано.
– Я можу показати вам, містере Флісбампкін, що не забув, для чого в мене кулаки, – сказав Вейкфілд і знов обернувся до горянина. – Так не піде, Робіне. Нам треба зітнутися разок, а то нас уся околиця засміє. І щоб мене чорти взяли, як я тебе скалічу, – я навіть рукавички натягну, коли хочеш. Виходь, нема чого, покажи свій дух.
– Щоб мене побили, як собаку? – зауважив Робін. – Та який же глузд у сім? Коли ти гадаєш, що зазнав від мене шкоди, то я ладен стати перед вашим суддею, хоч і не знаю ні його закону, ні мови.
На ці його слова всі довкруг закричали:
– Ні, ні, ніякого закону, ніякого суду! Побийтесь навкулачки та й помиріться!
– Але, – мовив далі Робін, – як уже битись, то що я, зовсім нікуди кчемний, щоб руками махати й пазурами дряпатись?
– То як тоді ти хочеш битися? – спитав його супротивник. – Бо я бачу, тебе не витягнеш побитися навкулачки.
– Я бився б на палашах, і ті’ки до першої крові, як і личить порядним людям.
Оглушливим реготом зустріли присутні цю Робінову пропозицію, бо таки й справді – висловив він її просто в спалаху болісних почуттів, що переповнювали його, а не тверезо все зваживши.
– Ич, яка порядна людина! – лунало з усіх боків у проміжках між вибухами реготу. – Порядник знайшовся, їй-бо! Чи не можеш ти, Ралфе Гескете, дістати два палаші для двох порядних людей?
– Ні, я можу тільки послати до зброярні в Карлайлі, а поки що позичу їм дві виделки потренуватись.
– Цить, чоловіче, – сказав хтось інший, – ці жваві шотландці на світ приходять з синьою шапчиною на голові і з кинджалом та пістолем за поясом.
– А найкраще, – мовив містер Флісбампкін, – попросити сквайра з замку Корбі, щоб погодився бути за секунданта у нашого порядника!
Стоячи серед цієї зливи глузувань, Робін мимохіть почав нишпорити у складках свого плаща.
– Ні, це не годиться, – стиха мовив він сам до себе рідною мовою. – Сто проклять на голови цих свиножерів, що не знають ні пристойності, ні чемності!
І, ступивши до дверей, гукнув:
– Ану розступіться ви, потолоч!
Але його колишній друг перепинив йому дорогу своєю кремезною постаттю і не дав вийти за двері, а коли Робін Ойг спробував силоміць прорватись, збив його з ніг так легко, як хлопчак збиває кеглю.
– Кружка ставайте, кружка! – знявся крик, і потемнілі від давності крокви й підвішені до них окости задвигтіли й заходили, а посуд на миснику задеренчав. – Добрий удар, Гаррі! Дай йому ще, Гаррі! Тепер стережись – ти затопив йому аж до крові!