іКоли б ти робила, як я наказував, нічого б не трапилось. Так ні ж, ти не слухала мене. Нехай вона забирається геть! геть! геть!!! Шлюха, ось хто така вона. Тепер їй "один шлях — у пекло. І нехай туди й іде. Я вмиваю руки. Досить з мене.
Він повернувся, збираючись іти до своєї крихітної •спальні, але, не дійшовши до дверей, зупинився.
— Нехай забирається геть! — ще раз сказав він, шаленіючи.— їй немає місця в моєму домі. Сьогодні ж! Я більше її на поріг не пущу. Я їй покажу, як мене ганьбити!
— Не жени її сьогодні,— молила м-с Герхардт.— їй нікуди йти.
— Ні, сьогодні ж!—сказав він, і на його суворому •обличчі відбилась непохитна рішучість.— У цю ж хвилину! Нехай шукає собі інший дім. Цей їй був не до смаку Так от, нехай забирається. Подивимось, як їй буде в чужих.
І він вийшов з кімнати.
О-пів до шостої, коли м-с Герхардт, обливаючись слізьми, почала готувати вечерю, повернулася Дженні. Мати здригнулася, почувши стук дверей: вона знала, що зараз вибухне буря. Батько зустрів Дженні на порозі
— Геть з очей моїх! — сказав він розлючено.— Щоб духу твого не було в моєму домі! Не попадайся мені •більше на очі! Геть!
Дженні стояла перед ним бліда, тремтяча й мовчазна. Діти, що повернулися разом з нею, оточили її, здивовані "й налякані. Вероніка й Марта, які ніжно любили сестру, заплакали.
— У чім справа? — запитав Джордж, зовсім приголомшений.
— Нехай забирається,— повторив Герхардт.— Я не бажаю терпіти її в своєму домі. Хоче бути шлюхою — "її справа, але нехай забирається звідси. Збирай свої речі,— додав він, глянувши на дочку.
Дженні не промовила й слова, але діти заголосили ще дужче.
— Мовчати! — гримнув Герхардт.— Ідіть до кухні. Він випроводив їх з кімнати і вийшов сам, навіть не
-оглянувшись.
Дженні тихо пройшла до себе в кімнатку. Вона зібрала свої убогі пожитки й стала із слізьми складати їх у кошик, який ' принесла мати. Дівочі дрібнички, яких у неї трохи назбиралося, вона не взяла з собою. Вони потрапили їй на очі, але вона подумала про молодших сестер — і залишила їх на тому ж місці. Марта й Вероніка хотіли допомогти їй скласти речі, але батько не пустив їх. '
О шостій годині прийшов додому Басе і, заставши всю сполохану родину на кухні, запитав, у чому справа.
Герхардт похмуро подивився на нього й не відповів.
— У чому справа? — наполягав Басе.— Чого це ви тут сидите?
— Батько вигнав Дженні з дому,— із слізьми прошепотіла м-с Герхардт.
— За що? — запитав Басе, здивовано розкривши очі.
— Я тобі скажу, за що,— відгукнувся німецькою мовою Герхардт.— За те, що вона шлюха, от за що. Дійшла до того, що її загубила людина, яка на тридцять років старша від неї, яка їй у батьки годиться. Нехай тепер виплутується, як знає. І щоб вона зараз же забиралася звідси!
Басе озирнувся; діти широко розкрили очі. Всі, навіть найменші, відчували, що трапилось щось жахливе Але тільки Басе зрозумів, у чому справа.
— Чого ти гониш її проти ночі? — запитав він.— Зараз не час дівчині бути на вулиці. Хіба не можна почекати до ранку?
— Ні,— сказав Герхардт.
— Даремно це,— закинула мати.
— Нехай іде собі зараз же, — сказав Герхардт, — і щоб я більше про це не чув.
— Куди ж вона піде? — наполягав Басе.
— Не знаю,— безпорадно сказала м-с Герхардт.
Басе ще раз оглянув усіх, але жодного слова не сказав; трохи пізніше мати використала хвилину, коли Герхардт відвернувся, й кивнула йому, показуючи на двері.
"Іди в кімнати!" означав її жест.
Басе вийшов, а тоді і м-с Герхардт наважилась від класти роботу й піти слідом за сином. Діти посиділи ще трохи в кухні, а потім одно за одним і вони зникли, лишивши батька на самоті. Коли, на його думку, минуло досить часу, він також підвівся.
Тимчасом мати квапливо давала Дженні потрібні поради.
Дженні треба оселитися десь у скромних мебльованих кімнатах і повідомити матері свою адресу. Басе о д р а-зу не вийде разом з нею, але нехай вона відійде трохи далі й почекає його на вулиці,— він проведе її. Коли батько буде на роботі, мати відвідає її, або ж нехай Дженні прийде додому. Все інше можна відкласти до наступної зустрічі.
Не встигли вони домовитись, як до кімнати ввійшов Герхардт.
— Піде вона чи ні? — різко запитав він.
— Зараз,— відповіла м-с Герхардт, і в голосі її вперше і єдиний раз пролунав виклик.
— Чого поспішати? — сказав Басе.
Але батько так грізно нахмурився, що він не наважувався більше заперечувати.
Увійшла Дженні в своїй єдиній гарній сукні, з кошиком у руках. Очі її дивились злякано, бо вона розуміла, що її жде суворий іспит.
Але вона стала дорослою жінкою. Вона знайшла силу в коханні, підпору — в терпінні і пізнала велику насолоду жертви. Мовчки вона поцілувала матір, сльози котилися по її щоках. Потім вона повернулася й пішла назустріч новому життю, І двері зачинилися за нею.
Розділ X
У світі, куди в такий важкий для неї час викинута була Дженні, доброчесність завжди, з давноминулих часів, марно відстоювала своє право на існування, бо доброчесність — це здібність бажати людям добра й робити їм добро. Доброчесність — це великодушність, що з радістю готова служити всім і кожному, але суспільство не дуже дорожить цією якістю. Оцініть себе дешево — вас зневажатимуть, топтатимуть вас ногами. Цініть себе високо, хоч і не по заслугах — і вас поважатимуть. Суспільство в цілому на диво погано розбирається в людях. Єдиний його критерій — "що скажуть інші". Єдине його мірило — почуття самозбереження. Чи зберіг такий-то своє багатство? Чи зберегла така-то свою чистоту? Як видно, лише поодинокі люди спроможні іноді висловити власні думки.
Дженні й не намагалася високо цінити себе. У неї був вроджений нахил до самопожертви. Зовсім не легко було б прищепити їй той життєвий егоїзм, який допомагає уберегтися від зла.
У хвилини найвищого напруження найбільш помітно росте людина. Вона відчуває могутній приплив сил і здібностей. Ми ще тремтимо, ще бо'щося зробити невправний крок, але ми ростемо. Вибухи натхнення керують нами Природа нічого не відкидає. Якщо середовище чи суспільство відвертаються від нас, ми все ж залишаємось у співдружбі зі всім сущим. Природа великодушна. Вітер і зірки — твої друзі. Будь тільки добрий і чулий — і ти збагнеш цю велику істину; можливо, вона дійде до тебе не в усталених формулах, але у відчутті радості й спокою, який, кінець кінцем, і становить суть пізнання. У спокої знаходиш мудрість.