— Знаю,— сказала м-с Герхардт, намагаючись опанувати себе.— Але я нічого не можу зробити. Подумати тільки, не встигло наше життя налагодитися,— і от нове горе. Немов прокляття якесь на нас лежить. Нам так не щастить!
Коли прийшла Дженні, мати одразу відчула, що це її єдина підпора.
— Що трапилося, мамусю? —• ще на дверях запитала Дженні, побачивши обличчя матері.— Чого ти плакала?
М-с Герхардт глянула на неї й відвернулася.
— Тато попік собі руки,— повільно сказав Басе.— .Він завтра приїжджає.
Дженні обернулася і з жахом подивилася на нього.
— Попік собі руки!
— Так,— сказав Басе.
— Як же це трапилось?
— Перевернувся ківш із склом.
Дженні глянула на матір, і очі її заволокло слізьми. Вона кинулася до м-с Герхардт і обняла її.
— Не плач, мамусю,— сказала вона, сама ледве стримуючись.— Не треба сумувати. Я знаю, як тобі важко, але все обійдеться. Не плач!
У цей час губи в неї затремтіли, і вона не скоро набралася сил, щоб глянути в обличчя новому горю. І от, попри її волю, в неї раптом з'явилася вкрадлива й невідступна думка. Лестер! Адже він пропонував їй свою допомогу. Він сказав, що кохає її. Чомусь у цю хвилину він так виразно пригадався їй — і його увага, і готовність допомогти, і співчуття... Так само поводився і Брендер, коли Басе потрапив до в'язниці. Може, їй судилося ще раз принести себе в жертву? Та й хіба не все одно? Адже її життя і без того не вдалося. Так думала вона, дивлячись на матір, яка мовчки сиділа, приголомшена, збожеволіла від горя. "Чому їй доводиться стільки страждати,— думала Дженні.— Невже на її долю так і не випаде хоч трохи щастя!"
— Не треба так побиватись,— сказала вона трохи пізніше.— Можливо, тато не так уже дуже обпікся. І в листі ж сказано, що завтра вранці він приїде?
— Так,— підтвердила м-с Герхардт, опановуючи себе.
Тепер вони почали розмовляти трохи спокійніше, і поступово, коли всі відомі їм подробиці були обговорені, якось притихли, наче застигли, чогось сподіваючись.
— Треба комусь уранці піти на вокзал зустрічати тата,— сказала Дженні Бассу.— Я піду. Я думаю, місіс Брейсбрідж нічого не скаже.
— Ні, — похмуро заперечив Басе, — не ходи. Я сам .ного зустріну.
Він кляв долю за цей новий удар і не міг цього приховати; він похмуро пішов до своєї кімнати і замкнувся. Дженні з матір'ю наказали дітям іти спати й пішли з-кухню.
— Не знаю, що тепер з нами буде,— сказала м-с Герхардт, пригнічена думкою про матеріальні труднощі, якими загрожувало це нове нещастя.
Вона здавалася зовсім розбитою й безпорадною, і Дженні стало невимовно жаль її.
— Не сумуй, мамусю,— м'яко сказала вона, почуваючи, що в ній визріває рішення.
Світ такий великий. І є в ньому люди, які щедрою рукою обдаровують інших всякими благами. Не завжди ж вони так бідуватимуть під тягарем злигоднів!
Дженні сиділа поруч з матір'ю і, здавалося, вже чула загрозливі кроки наступних знегод.
— Як ти думаєш, що з нами буде? — повторила мати, бачачи, що мрія про щасливе життя в Клівленді руйнується в неї на очах.
— Нічого,— відповіла Дженні, вже ясно розуміючи, що треба робити,— все обійдеться. Не сумуй. Все буде гаразд. Як-небудь улаштуємось.
Тепер вона знала, що доля поклала на її плечі увесь тягар відповідальності. Вона повинна пожертвувати собою: іншого виходу немає.
Уранці Басе зустрів батька на вокзалі. Герхардт був дуже блідий і, мабуть, дуже змучився. Щоки в нього запали, профіль ще більш загострився. Руки його були перев'язані, і весь вигляд — такий жалюгідний, що перехожі обертались, коли він з Бассом ішли з вокзалу.
— Тьфу, прокляття! — сказав він синові.— Як я обпікся! Мені навіть здалося було, що я не витримаю, так було боляче. Який біль! Тьху, прокляття! Вік пам'ятатиму!
Він докладно розповів, як трапилось нещастя, і додав, що не знає, чи зможе колись володіти руками, як раніше. Великий палець правої руки й два пальці на лівій були спалені до кістки. На лівій руці довелося відтяти перші суглоби, великий палець пощастило врятувати, але може статись, що пальці залишаться скрюченими.
— І це саме тоді, коли мені так потрібні гроші! — додав він.— От лихо! От лихо!
Коли вони дійшли до будинку й м-с Герхардт відчичила їм двері, старий робітник, зрозумівши мовчазне горе дружини, не стримався й заплакав. М-с Герхардт також почала схлипувати. Навіть Басе на хвилину втратив самовладання, але швидко отямився. Молодші діти ревли, поки Басе на них не гримнув.
— Годі плакати!—бадьорим тоном сказав він батькові.— Слізьми горю не зарадиш. Та й не все вже таке страшне. Ти скоро одужаєш. Якось проживемо.
Слова Басса на якийсь час усіх заспокоїли, і тепер, коли чоловік повернувся додому, м-с Герхардт знову знайшла душевну рівновагу. Правда, руки в нього забинтовані, але він на ногах, ніде більше не обпечений і не поранений, і це вже втішливо. Можливо, він знову володітиме руками й зможе стати на яку-небудь легку роботу. У всякому разі, треба надіятись на краще.
Коли Дженні того вечора повернулася додому, першою думкою її було кинутись до батька, висловити йому зсю свою любов і відданість, але вона побоялась, що він зустріне її так само холодно, як і минулого разу.
Герхардт також був схвильований. Він і досі не зовсім отямився від ганьби, яку заподіяла йому дочка. Він би й хотів бути поблажливим, та ніяк не міг розібратися в плутанині своїх почуттів і сам не знав, що робити й що гказати.
— Тату, — промовила Дженні, боязко підходячи до нього.
Стурбований Герхардт намагався сказати які-небудь найпростіші слова, але це йому не вдалося. Відчуття власної безпорадності, думка, що дочка любить і жаліє його і що він також не може не любити її,— все це було понад його сили; він не витримав і знову розплакався.
— Пробач мені, тату,— благала Дженні.— Будь ласка, прошу тебе, пробач!
Він навіть не наважився подивитись на неї, але, збентежений зустріччю, подумав, що й справді може простити.
— Я молився,— сказав він розбитим голосом.— Добре, забудемо про це.
Опам'ятавшись, він засоромився свого хвилювання, але близькість і взаєморозуміння вже встановились поміж ними. Від цього дня, хоч в їхніх стосунках ще залишалась певна стриманість, Герхардт більше не старався не помічати Дженні, а вона була з ним, як дочка, проста и ласкава, зовсім як за колишніх часів.