— Може, хто-небудь з ваших постояльців погодиться давати мені прати білизну? Я була б така вдячна...
Клерк подивився на неї і знову прочитав на цьому невеселому обличчі безвихідну 'нужду.
— Подивимось,— відповів він і зразу ж подумав про сенатора Брендера й генерала Гопкінса. Обидва вони люди чуйні і охоче допоможуть бідній жінці.— Підіть нагору до сенатора Брендера. У двадцять другий номер. Ось,— клерк записав номер на папірці,— підіть і скажіть, що це я вас прислав.
М-с Герхардт тремтячою рукою взяла папірець. її очі були сповнені подяки, якої вона не могла вимовити словами.
— Нічого, нічого,— оказав клерк, помітивши її хвилювання.— Підіть зараз же. Він саме вдома.
Обережно й шанобливо постукала м-с Герхардт у двері двадцять другого номера; Дженні мовчки стояла поруч.
Через хвилину двері відчинилися, і на порозі яскраво освітленої кімнати з'явився сенатор. Він був в елегантному смокінгу й виглядав молодшим, ніж здавалося їм при першій зустрічі.
— Чим можу служити, добродійко? — запитав він м-с Герхардт, зразу пізнавши їх обох.
Мати, вкрай знітившись, не зразу змогла йому відповісти.
— Ми хотіли запитати... може, вам треба випрати білизну?
— Випрати? — перепитав він навдивовижу звучним голосом.— Випрати білизну? Ну, зайдіть. Зараз подивимось.
Він ввічливо відійшов убік, пропускаючи їх, і зачинив двері.
—' Зараз подивимося,— повторив він, висуваючи одну за одною шухляди солідної шифоньєрки з горіхового дерева.
Дженні з цікавістю оглядала кімнату. Ніколи ще вона не бачила так багато прикрас і чудових речей, як тут — на каміні й на туалетному столику. М'яке крісло й поруч — лампа під зеленим абажуром, на підлозі товстий пушистий килим, кілька маленьких килимків, розкиданих тут і там, — в усьому таке багатство, така розкіш!
із
— Присядьте, ось стільці,— люб'язно сказав сенатор, йдучи до сусідньої кімнати.
Сповнені боязкої шанобливості, мати й дочка із ввічливості все ще стояли, але сенатор, скінчивши розшуки, повторив запрошення. Вони, соромлячись та ніяковіючи, сіли.
— Це ваша дочка?—запитав він м-с Герхардт, посміхаючись Дженні.
— Так, сер,—відповіла мати.— Це моя старша дочка.
— А чоловік у вас живий?—питав він далі.— Як ваше прізвище? Де ви живете?
М-с Герхардт покірливо відповідала на всі питання.
— Скільки у вас дітей? — продовжував він.
— Шестеро,— відповіла м-с Герхардт.
— Родина не маленька, що й говорити. Ви, без сумніву, виконали свій обов'язок перед країною.
— Так, сер,— відповіла м-с Герхардт, зворушена його увагою.
— То ви кажете, це ваша старша дочка?
— Так, сер.
— А який фах у вашого чоловіка?
— Він склодув. Але зараз він хворий.
Вони розмовляли, а Дженні слухала, і великі голубі очі її дивилися здивовано й допитливо. Кожного разу, коли сенатор дивився на неї, він зустрічав такий простодушний, невинний погляд, таку чудову посмішку, що йому важко було одвести від неї очі.
— Так, — сказав він співчутливо, — все це дуже печально. У мене тут зібралося трохи білизни. Ви її виперіть, будь ласка. А наступного тижня, мабуть, буде ще.
Він склав білизну у невеликий, красиво вишитий синій мішок.
— Якого дня вам її принести? — запитала м-с Герхардт.
— Однаково, — неуважливо відповів він. — У будь-який день наступного тижня.
Вона скромно подякувала йому й зібралася йти.
— От що,-^-сказав він, пройшовши вперед і відчиняючи перед ними двері,— принесіть у понеділок.
— Добре, сер,—сказала м-с Герхардт.— Спасибі вам. Вони пішли, а сенатор знову став читати, але чомусь
ним оволоділа дивна неуважність.
— Печально,— сказав він, закриваючи книгу.— У цих. людях є щось дуже зворушливе.
Образ Дженні, сповненої здивування й захвату, вита© у кімнаті. !
А м-с Герхардт з дочкою зноіру йшли похмурими й темними вулицями. Несподіваний успіх надзвичайно підбадьорив їх.
— Яка у нього прекрасна кімната, правда? — прошепотіла Дженні.
— Так,— відповіла мати.— Він чудова людина.
— Він, сенатор, так?—спитала дочка.
— Атож.
— Напевно, приємно бути знаменитим,— стиха промовила дівчина.
Розділ II
Духовний образ Дженні — як описати його? Ця бідна дівчина, яку нужда примусила допомагати матері, що-прала для сенатора, брала в нього брудну білизну й відносила чисту, мала чудову м'яку вдачу, усю принаду якої не вимовити словами. Бувають такі рідкісні особливі натури, які приходять у світ, не відаючи, для чого саме, і зникають з життя, так нічого й не зрозумівши. Життя завжди, до останньої хвилини, здається їм безмірно-прекрасною, справжньою країною чудес, і коли б вони тільки могли здивовано блукати по ній, вона була б для них не гіршою від раю. Розплющивши очі, вони бачать навкруги довершений світ, який їм так по душі: дерева, квіти, море звуків і море фарб. Це — їхня дорогоцінна спадщина, їхнє найкраще багатство. І коли б ніхто не-зупинив їх словами: "Це моє", вони, осяяні щастям, могли б без кінця-краю мандрувати по цій землі з піснею, яку коли-небудь почує весь світ. Це — пісня доброти.
Але, затиснуті в клітку реального світу, такі люди-майже завжди чужі йому. Цей світ гордині і жадібності скоса поглядає на ідеаліста, мрійника. Якщо мрійник, задивиться на пропливаючі хмарки, йому закинуть неробство. Якщо, він вслухається у пісні вітру, вони тішать-його душуг а .сусіди тим часом поспішають заволодіти його майном. Якщо весь так званий неживий свИ" захопить його, закликаючи такими ніжними й чарівними голосами, що, здається, вони не можуть бути/Живими й розумними, мрійник гине, скорений стихіями. Реальний світ завжди тягнеться до таких людей своїми жадібними лабетами й оволодіває ними. Саме таких життя перетворює на покірливих рабів.
Такою була й Дженні у цьому прозаїчному світі. З дитинства кожний її крок був підказаний добротою й ніжністю. Коли Себастяи падав і забивався, це вона, перемагаючи тривогу й страх за брата, допомагала йому встати й вела до матері. Коли Джордж скаржився, що він голодний, вона віддавала йому свій шматок хліба. Довгі години вона колисала менших братів і сестер, лагідно наспівуючи і в той же час мріючи про щось. Ледве навчившись ходити, вона стала вірною помічницею матері. Вона мила, чистила, куховарила, бігала в крамницю, доглядала малят. Ніхто ніколи не чув від неї ані слова скарги, хоча вона не раз замислювалась над своєю гіркою долею. Вона знала, що багатьом дівчаткам живеться куди привільніше й радісніше, але й не думала заздрити їм; їй траплялося потай сумувати, і все ж вона співала своїх пісеньок. Ясними днями, коли вона дивилася з вікна кухні на вулицю, її тягло на простір, на зелені луги! Краса природи, її лінії й фарби, світло й тіні хвилювали дівчинку, немов прекрасна пісня. Бувало, вона вела Джорджа й інших дітей у зарості ліщини, у затишний тінистий куточок, де струмувало гомінке джерело, а вдалині широко розкинулися лани. Вона не вміла, як роблять поети, вимовити словами те, що відчувала, але душа її щиро відгукувалась на всю цю красу й раділа від кожного звуку, кожного подиву.