— Еге ж, дуже цікаво, — підтакнув другий і кінцем нагая тицьнув на Шакира. — Чи не ти часом?
— Це я, — підвівся Сартак і заступив собою Шакира. Кримчаки мимоволі зробили крок назад, бо Сартак виявився чи не на голову вищий.
Розмови за іншими кострищами вщухли. Здається, назрівала сутичка.
Перший кримчак мигцем зиркнув на Борихана. Той підбадьорливо підморгнув йому і стало ясно, що цього разу кримчаки просто так не відступляться.
Перший кримчак знову повернувся до Сартака:
— Ти? — зневажливо пхикнув він і чвиркнув Сартакові під ноги. — Тобі що, життя обридло?
І він сповільна, чатуючи на кожен порух Сартака, рушив уперед. Його товариші намагалися зайти з боків. Сартак зачекав, коли вони підійдуть ближче, тоді схопив двох за комір і стукнув їх лобами. Потім штовхнув їх на третього з такою силою, що всі покотилися по землі.
Багатійко Борихан позадкував.
— Ну, що, вгомонилися? — поцікавився Сартак, закасуючи рукава свого засмальцьованого халата. — Чи, може, ще пограємось?
— Ти… — засичав перший. Він схопився на ноги і рвонув з-за пояса кривого ножа. — Ти, дунгиз, здійняв руку на нас? Ну, тримайся…
Сартак не поворухнувся. Тільки зловісна посмішка ковзнула по його закіптюженому обличчі.
— Ані руш! — попередив він. — Ще крок — і од вас лишиться мокре місце. Та й те ми загорнемо снігом…
Позаду тріснула галузка. Кримчаки стрімко озирнулися. Кілька здорованів наближалися до них від сусідніх гуртів і їхні обличчя не віщували кримцям нічого втішного.
Борихан поспіхом скочив на коня і подався в середину табору. За ним рушили його товариші.
— Ми ще зустрінемося, довгий, — почулося уже з напівсутінків.
— Я теж так гадаю, — кинув їм услід Сартак.
РЯТУЙСЯ, ХТО МОЖЕ!
За першою гарбою кримчаки зупинилися. Їхні лиця пашіли від сорому та люті.
— Ну, попадеться мені хтось із них на вузькій дорозі… — просичав перший.
— Я їх, собак, на капусту пошаткую! — аж нетямився другий.
— Облиште, — махнув рукою Борихан. — Вони теж ґав не ловитимуть. Ми краще вчинимо ось що…
Він розвернув коня і подався на пошуки свого тисяцького.
Тисяцький Реїз сидів у своєму шатрі і жував шмат вудженої конятини. Хилитнулася завіса, і він невдоволено озирнувся.
— Це я, дядьку Реїзе, — сказав Борихан. — Маю погані вісті. Ці собаки із самарського улусу так і напрошуються, щоб їм стяли голови. Один з наших пошпетив їх за довгий язик, то вони посунули на нього з ножами.
Тисяцький кивнув з таким виглядом, ніби для нього це не була дивина.
— Усі вони такі, — зітхнув він. — Тільки й чигають, щоб за литку вчепитися.
— Гадаю, дядьку, цього лишити так не можна…
— Звісно, не можна. Але ж не хапати їх зараз, щоб потім стерегти цілу ніч! Ні, краще візьмемо їх зранку.
— Тоді дозволь це зробити мені! — попрохав Борихан.
— Бери, — дозволив тисяцький і відбатував ще шмат.
Сартак провів кримчаків насмішкуватим поглядом, повернувся до чоловіків з сусідніх гуртів і сказав:
— Дякую вам, шановні. З мене бурдюк арака.
Проте ті навіть не посміхнулися. Один з них попередив:
— З вогнем граєшся, хлопче. Це ж небіж нашого тисяцького.
— Шкода, що ти попередив про це лише тепер, — з жалем відказав Сартак. — Бо він у мене й досі наслухав би джмелів…
Сартак повагом повернувся до свого місця, сів і, наче нічого й не сталося, запитав:
— То що я вам брехав, не нагадаєте?
Татарчуки дивилися на нього з неприхованим захватом.
— Ти сказав, що боїшся присульських вовкулаків, — нагадав татарчук на ім’я Хасан. — А чому саме присульських? Чому не черкаських чи переяславських?
Хасан був один з небагатьох, хто не квапився набиватися Сартакові у друзі.
Сартак розвернувся до нього всім тілом.
— Питаєш, чому саме присульських? — запитав він і в його очах зблиснули лукаві вогники. — Бо я з іншими ще не знайомий.
Навколо реготнули з такого дотепу, проте тут-таки вмовкли, боячись пропустити бодай одне Сартакове слово.
— А присульські — о, то ще ті штучки, — вів Сартак далі. — Удвічі більші за звичайного вовка. Не вовк, а справжній тобі ведмідь! А що вже кровожерливі, а що живучі! — Сартак звів очі до низького темного неба. — Їх навіть осикові кілки не беруть. А ще, на відміну від звичайних вовкулаків, вони можуть перевтілюватися не в хащах, а в усіх на очах. Ось ти, Шакире, скажи: що ти робитимеш, коли на тебе накинеться звичайний урус?
— Я? — Шакир забігав поглядом по обличчях своїх товаришів. — Звісно, замахнуся шаблюкою — і по шиї…
— От-от, — жваво підхопив Сартак, — а він у стрибку тільки раз! — і вже не урус, а велетенський вовк. Ти й оком не змигнеш, як він уже цмулить з горлянки твою кров.
Дехто з слухачів дрібно зацокотів зубами. І не лише від холоду. Навіть недовірливий Хасан — і той присмирнів.
— Я оце чув, як остання сторожа перемовлялася, що помітила неподалік якісь дуже великі звірячі сліди, — раптом пригадав Ренат, татарчук з самарського улусу.
— Де? — підвівся Сартак.
— Он там, — показав Ренат. — Тільки ти туди не руш, бо сам знаєш, що буває тому, хто виходить за межі табору.
Атож, про це знав кожен. Перед набігом сторожа має право без попередження стріляти у будь-кого, хто наміриться бодай на крок відійти від стійбища. Вона вважає, що це спроба сповістити урусів про татарський напад.
Сартак неохоче повернувся на своє місце і якусь мить мовчав, пощипуючи маленького вуса.
— Голову даю на відсіч, якщо то не вовкулацькі сліди, — нарешті сказав він.
— Та хай Аллах милує! — зойкнув Шакир.
— Якби ж то милував, — похмуро відказав Сартак. — Чує моє серце, що цей напад нам таки боком вилізе! Бо коли тут вовкулацький слід, це явна ознака, що якийсь вовкулака рознюхав про нашу появу. І як не сьогодні, то взавтра про це довідається решта урусів.
— То, може, попередити нашого сотника чи тисяцького? — вихопився Шакир.
Сартак повів на нього примруженим оком.
— Гадаєш, вони цьому повірять? Аякже, чекай! Та вони тобі в очі глузуватимуть, коли в доброму гуморі. А ні — то скуштуєш і їхнього нагая. Ні, краще ми вчинимо ось як: зараз кожен з нас мотнеться по інших сотнях і сповістить своїм на вухо, щоб сьогодні не засинали. В усякому разі, щоб і уві сні не відпускали поводи своїх коней. А я чатуватиму і коли що — перший здійму ґвалт.