Подружжя вирішило, і в 351 році Філіпп кинув свою кінноту на Епір. Але з обачності сам відмовився вести військо.
— Щоб не теревенили, що я, мовляв, після Фессалії захопив ще й Епір,— ділився своїми думками з дружиною.— У тебе забрали владу, ти і йди з моїм військом в Епір та відновлюй справедливість. Загін я виділив тобі найкращий, мої полководці допоможуть навести лад в Епірі. Але запам'ятай головне: не Македонія та її цар Філіпп напав на Епір, а ти, Олімпіада, дочка епірського царя, яка має всі права на епірський трон. І хай тобі допомагають боги у твоєму першому військовому поході!
Опору македонцям по-справжньому ніхто й не чинив, бо Епір достатньої сили для відсічі не мав, а його слабеньке військо, що набиралося з найманців, не йшло ні в яке порівняння з македонським. До того ж багато було невдово-лених царюванням Арріби, і македонських вершників на чолі з дочкою покійного епірського царя зустрічали як визволителів. Євмен, що командував загоном македонської кінноти, розіслав глашатаїв, які, зібравши людей, зачитували їм звернення Олімпіади до "свого народу". У тому листі македонська цариця нагадувала, що тільки вона та її брат Александр — єдині спадкоємці трону, який несправедливо захопив їхній дядько Арріба, що македонців не треба лякатися, македонці — брати епірян, їм треба підкорятися і зустрічати їх як своїх визволителів, адже вони йдуть не захоплювати Епір, а всього лише звільнити його від тиранії Арріби та відновити справедливість.
Олімпіаді повірили. Невдоволені правлінням Арріби гуртами виходили на дорогу навстріч війську, з поклонами й дарунками зустрічали свою царицю.
В столицю Олімпіада вступила на чолі македонської кінноти. В'їхала в місто на бойовому коні, в бронзовому шоломі з гребенем, у позолоченому панцирі, поверх якого було накинуто білосніжний плащ-гіматій. Збруя коня теж спалахувала на сонці від золотих прикрас. Олімпіаду супроводжував особистий секретар Філіппа, веселоокий, привітний Євмен і відбірна сотня особистої охорони цариці. Вирвавшись нарешті із незамкненої в'язниці-гінекею, Олімпіада була на вершині своєї слави і честолюбства. Такою — радісно-збудженою, розпашілою, з сяючими очима і від того помолоділою і погарнілою — македонці ще не бачили свою царицю. Перемовлялися між собою: "Як у Філіппа, так і в цариці теж сяють очі, коли захоплює чужі землі!"
Зустрічати Олімпіаду народ висипав за міські мури. Епір-ські воїни вигукували здравиці на її честь і ледве стримували людські тлуми, що поривалися вперед і лізли заледве чи не під копита македонських коней. Вітали Олімпіаду як єдину і законну свою царицю, і Олімпіада навіть не питала, де Аррідей,— навіщо він їй тепер здався! Хто він для неї? Вона повернулася в Епір з перемогою, віднині епірська влада у її руках.
Вигуки, крики, іржання коней, брязкіт зброї...
Скільки їхали вулицею від міської брами до агори, де стояв царський палац, стільки люд і вигукував:
— Слава Олімпіаді, цариці нашій!
— Тільки тебе, Олімпіадо, волимо над собою мати! Олімпіада з вдячністю дивилася на людей, і на очах її
були сльози розчулення. А навстріч їй уже вели братика, трохи зляканого і розгубленого від всезагальної уваги. Александр теж зазнав кривди від дядька-царя і тому з радістю кинувся до сестри-цариці. Олімпіада перехилилася з коня, на мить притулила братову голову до свого лиця і випросталась, витираючи сльози. І це викликало в людей розчулення. З гурту вибігли якісь чоловіки в гіматіях, підняли Александра і подали його цариці. Олімпіада посадила братика поперед себе, обняла його і так і в'їхала на агору.
Перед брамою, заквітчаною з такої нагоди лавровими вінками, Олімпіаду чекала делегація вищих сановників на чолі — от би вже не повірила! — з дядьком-царем. На дядька вона й не глянула — забагато для нього честі! А він запобігливо їв її очима, намагався зустрітися з нею поглядом, щоб прочитати в очах племінниці свою долю. Олімпіада роздратовано стенула плечима: чому він не втік? Чому не наклав на себе руки? Невже сподівається, що йому все минеться? Він не лише підступний, він ще й дурень! А втім, долю дядька-царя вона вирішить потім, зараз не до нього. Тим більше дядько-цар вже не пнеться поперед усіх, скромно тупцюється в юрмі двірцевих служок — не цар він уже. Його велика лиса голова, аж блискуча від поту, наливається то білизною, то червонуватою синявою, і на неї гидко дивитися.
Македонська цариця милостиво прийняла багаті і щедрі дари, якими її зустріли улесливі й покірні двірцеві, ті, хто ще не так давно принижував і насміхався з неї, щоб догодити Аррібі. Тепер вже, навпаки, догоджають їй, щоб принизити Аррібу. О люди, люди!..
Олімпіада, не злазячи з коня, проголосила Епір царством свого сімейства, а придворні в один голос проголосили її царицею Епіру.
Євмен допоміг новій цариці спішитись і, підтримуючи під руку, повів у тронну залу царського палацу. А попереду бігла якась дрібнота і, мліючи од щастя, вигукувала:
— Дорогу! Розступіться! Дорогу цариці Македонії та Епіру!
І з тою дрібнотою, хоч як не дивно, біг дядько Арріба і разом з усіма вигукував:
— Дорогу, дорогу цариці Македонії та Епіру!
Того ж дня в тронній залі Олімпіада, цариця Македонії та Епіру, приймала місцеву знать. Останнім прийняла Ар-рібу. Коли він увійшов (його вже навіть слуги штурхали під боки, щоб догодити новій цариці), Олімпіада сиділа на троні і пальцем показала, щоб він підійшов ближче до трону. До того трону, на якому він ще вчора гордовито сидів.
— Ну, дядьку, я повернулася,— не дивлячись на нього, сказала Олімпіада.— В Епір повернулась, у царство свого батька.
Кланяючись, Арріба вражено думав: "Як змінилася його племінниця! Розсілася на троні, наче все життя тільки на ньому й сиділа. І яка горда та владна — конем її не обскачеш!"
Так думав Арріба, а вголос, намагаючись, щоб він пролунав вірнопіддано, вигукнув:
— Ми всі тебе з нетерпінням чекали, велика і милостива наша царице,— хай боги дарують тобі довгі та щасні літа! Доки ти була в Македонії, я беріг для тебе епірське царство і тепер передаю його тобі, законній його спадкоємиці!
— Я забираю царство, не питаючи на те твоєї згоди! — підвищила голос Олімпіада.— Та і як ти можеш дарувати те, що тобі не належить?..