Вихователь посадив царевича на лаву, сам заходив по кімнаті. Заговорив без будь-якого вступу, глухувато і просто:
— Коли — це було давно — спартанці завоювали Ла-коніку, то вони мали всього лише десять тисяч воїнів. Але під їхньою владою опинилися двісті тисяч місцевого люду, який вони поробили своїми рабами — ілотами.
— Десять тисяч покорили двісті тисяч? — здивувався царевич.— Як?
— У тих двохсот тисяч не було єдності, та й війська путнього теж. А спартанська держава переслідувала лише одну мету: виховати з кожного підлітка, юнака і взагалі — чоловіка — загартованого воїна, а з кожної дівчини — фізично міцну жінку, майбутню матір здорових дітей. Здорових і тільки здорових, кволих чи калічок спартанці не визнавали і відмовляли таким у праві на життя. Жорстоко, але для них то було просто необхідно,— почав свою розповідь вихователь.— У певні дні батьки приносили новонароджених на огляд старійшинам своєї оби — територіальної округи. А вже старійшини й вирішували, якій Дитині жити, а якій ні. Дитину, що була кволою чи мала якийсь ганж, змушували скидати у прірву.
Александр слухав стиснувши губи, і в очах його стояв холод і ще щось схоже на безжалісність. Це сподобалось Леоніду.
— Спартанські дівчатка виховувались удома, у матерів, як до сьогодні виховувався і ти, царевичу. А ось хлопчики, приблизно з семи років, передавалися із сімей на державне виховання в агели. Це слово означало "стадо". В агелах збиралися вікові групи чи загони. Старшими агел — аге-лархами — були хлопчики із старших вікових груп. Верховний нагляд за всіма агелами здійснював дорослий спартіат. Про якесь там прилучення до наук в агелах не було й мови. Хлопчиків лише навчали співати хором. Це їх об'єднувало. А пісні, які дозволялося співати, всі були про мужність, про героїв та подвиги. їх зобов'язувалися співати й дорослі. Хлопчиків знайомили із спартанськими звичаями, законами предків, виховуючи їх в дусі патріотизму. Взимку і влітку вони ходили босі, зодягнені лише в легкі, коротенькі, до колін, хітончики. Постіллю їм служила підстилка з очерету, що його кожний хлопчик сам мусив і нарізати. Годували абияк — так, щоб вони постійно відчували голод і вчилися самостійно добувати собі їжу. Крадіжками чи набігами на землі ілотів. А якщо хлопчики попадалися на крадіжці, їх добряче стьобали батогами, щоб удруге були хитрішими та винахідливішими. З ранку й до вечора хлопчики виконували вправи, проводили військові ігри, змагалися хто витриваліший, меткіший, згодом починали ходити в походи. Грабунки чи вбивства у них вважалися справою доблесті, геройства та благородства. Коли переводили хлопчиків з однієї вікової групи в іншу, влаштовували змагання, на яких неодмінно були присутні старійшини і царі.
— Хіба у спартанців був не один цар? — здивувався Александр.
— Два. Завжди два... То слухай, царевичу, які в них були змагання: хлопчиків ділили на два загони і вели на острів, оточений з усіх боків глибоким ровом з водою. На острів підлітки йшли через місток, приносили в жертву божеству війни молоде щеня, а вже потім починали боротися. Використовувати зброю заборонялося. Супротивники діяли руками, ногами, гризли одне одного зубами, виривали один одному очі, вибивали зуби, ламали руки і ще багато каліцтва завдавали один одному. Нападали поодинці й групами, намагаючись зіштовхнути товариша у рів з водою. Кожний мав показати свою фізичну силу та гарт, вміння бути хитрим і винахідливим... Були ще й інші випробування. Отож, закінчивши виховання, юнаки мусили залишити місто. Вони блукали дорогами і добували собі їжу грабунками. Вдень ховалися, а за здобиччю виходили із засідок тільки вночі, нападали на ілотів, і кожний був зобов'язаний убити хоч одного і л ота, бо інакше він не міг і додому повернутися — ганьба! Бо тільки той, хто навчився жорстоко і вправно вбивати ілотів, мав право вступати в громадянство. Далі навчання тривало до двадцяти літ. До шістдесяти літ вони проходили воєнну службу в гоплі-тах. Кожний мусив сам озброїтись за свій кошт — бронзовий щит придбати, такі ж поножі, панцир, шолом з гребенем, довгий меч та спис. Якщо треба було, то воїн мусив і померти за славу міста. А загиблого в бою чекала немеркнуча слава серед його нащадків. Ось так, мій юний царевичу. Клянусь, я виховаю тебе справжнім спартанцем! Увечері Леонід застеріг:
— Про розкішну постіль в палаці своєї матері забудь! Про перину й подушки, що розніжують людину,— забудь в першу чергу. Спатимеш на твердій лаві, під голову кластимеш власний кулак — це найбільша розкіш, яку я тобі дозволю. Ти виростеш міцним тілом і душею, навчишся тримати в шорах свої забаганки — не вони тобою помикатимуть, а ти пануватимеш над ними.
Вранці Леонід підняв царевича ні світ ні зоря. Александр, звичний спати в матері довго, не хотів вставати, щось бурмотів, не розуміючи, чого це його так рано термосять за плече... Ледве звівся, від твердої ла^и боліло все тіло, перележав шию, тож ніяк було й головою повернути.
— Годі вилежуватись! — суворо велів Леонід.— Ти — майбутній цар і воїн, а царі й воїни встають рано, до сходу сонця.
Почали з вправ, з обливання холодною водою. Потім Александр попрохав їсти.
— Що чують мої вуха? — здивувався Леонід.— Хто так рано їсть? Хіба що вкрай розніжені діти.
— Але я хочу їсти! — насупився царевич і навіть тупнув ногою.— Негайно давай мені їсти!
Та на вихователя тупання ногою не подіяло.
— Ай-ай-ай!..— похитав він головою.— Як тебе, бідолашного, розніжила матінка! Кого вона з тебе виховала? Дівчатко?..
— Я не дівчатко,— почервонів царевич.
— Так і будь чоловіком, якщо не дівчатко. Звикай і терпи. Умій гамувати свої бажання і забаганки. А їсти... віднині їстимеш не якісь там вишукані страви — про них забудь! Споживатимеш звичайнісіньку селянську їжу. І то — не часто.
Другодні Леонід несподівано підняв царевича серед ночі. Хлопчик нічого не міг утямити.
— Якщо хочеш стати справжнім воїном — вставай! — термосив його вихователь.— Нічого вилежуватись, ти не дівчатко. Збиратися не треба, в чому стоїш — у тому й гайнемо. Куди? У гори. Там і зустрінемо світанок — лазячи по скелях. Коні вже готові, ходімо. Зустріти ранок в горах — то найкращий сніданок.