Я на тайнах неба знаюсь,
в філософії кохаюсь,
цифрами перекидаюсь,
фактами смертей, нужди —
ну а ти, а ти, що ти?
Ще більш одвертим свідченням того, як Тичина пожертвував власною добротою заради справедливості для "всього прогресивного людства", є вірш "Прометей".
Тиран черговий
мені орлів та коршаків із сміхом насилав,
щоб упевнитись,
чи я ще живий?
І раз
прилетіло їх не два, не три.
За двоголовим —
одноголовий, білий, чорний,
за ним іще якийсь, і ще...
— Тут я не стерпів!
Двигнув плечима!
Рвонув усе це к чорту, аж камінь закричав!
Бо подавив свого й чужого люду —
без ліку...
Дивлюсь тепер на кров,
на корчі тіла, на руїни.
Заплакати? Себе убить? —
Щоб знов орли? Щоб знов тирани?!
О ні!..
Пійду життя творить нове —
хоч би й по трупах —
Сам!
Так мусить буть.
"Життя творить нове — хоч би й по трупах" — це формула віри тогочасного Тичини. Яка біда, коли для щастя всього прогресивного людства буде виморене голодом 5 чи 7 мільйонів "куркулів", згноєно в концтаборах мільйони "ворогів народу"? Все це робиться заради нового життя. Отож подібні рядки з Тичининських поезій 20-х років цілком пояснюють громадську позицію поета в добу великих довоєнних п'ятирічок: і до репресій, і до голодного 1933 року поет був психологічно готовий.
У "Вітрі з України" — весь пізніший Тичина, тут захована у стислому вигляді вся пізніша еволюція поета.
Тичина періоду "Вітру з України" поза всякою конкуренцією перший український поет. А свідомість обов'язку поета-першоречника народу зобов'язувала. Поет стає багатотемний, багатостильовий — він пише верлібри, гекзаметри, тут ритмізована імпресіоністська проза, народно-поетичні катрени і білий вірш. У збірці багато слідів формального експериментування часом надзвичайно вдалого:
А там в високій глибині,
де тоне тонь ясна,
перловий жайворон тонить:
хмар-хмарова весна.
Формально дуже багатою видається і "Фуга". Але вже починають даватися взнаки змістові провали. Тематичний сенс його віршів часом не виходить за межі лозунговості.
М. К. Зеров, оцінюючи збірку "Вітер з України", писав, що для Тичини доба "Соняшних кларнетів" минулася безповоротно: нові поеми промовляють не так видіннями, образами, як рефлексіями, розумуваннями: замість широкозначущих символів виступають холодні алегорії. Виїмок становить тільки поема "Живем комуною" (XIV, с. 16). І тільки там, де поет співає природу, він стоїть на рівні "Соняшних кларнетів", там, де поет "одходить від канонізованого, затвердлого, де він різьбить із брили, спираючись на власне ритмічне чуття або на дані народно-поетичного стилю, він майстер першорядний" (XIV, с. 22).
Здається, що поет, сам того не помічаючи, перетворюється на поета окремо форми і окремо змісту — потрібна єдність утрачена. "Соняшний" вірш про Форнаріну — це майже сама музика, сама чиста форма. А "Охляло сонце" на початку вражає точністю й глибиною спостережень, а в кінці — виходом поета в чужі для нього сфери. Просто несмаком видається таке ж несполучне сполучення різних шарів вражень у поезії "Балетна студія":
Танцюють цвітно цілунять тонно
в туніках білих неначе бал
Нагрудять вправо
одгрончить чар
схитнуться вліво
лілейні лі
................
І теж у танці на тротуарі
Голодна жінка сухотить хліб
І їй із вікон
гуслить рояль
Хоч би як віку
прожить жить.
Стало заходити на своєрідне Тичинівське рококо. І не дивно: справжні поетові успіхи — там, де реальність виявляється в найбільш високій, музичній сфері усвідомлення, коли художній зміст береться на висоті, сказати б, знепредмеченої відчуттєвості (але з обов'язковими, дуже виразними щаблями сходження на цю висоту). В разі ж "змістового перевантаження" граціозної форми або ще точніше — використання форми не за призначенням, коли поет пробує дати "музичну" інтерпретацію абстрактно логічних тем, маємо тільки цікаві музичні мотиви в посередніх або й дуже посередніх віршах. У таких випадках музичність стає істотною вадою поетичного тексту.
Так Тичина доби "Вітру з України" починає спрощувати свою музу, прагне зробити її більш демократичною. Демократизація музи об'єктивно вимагала відмови від ускладненої форми. З другого боку, на цей період чисто технічна майстерність поета доходить свого апогею. І що ж виявляється — тепер вона поетові не потрібна! Особливо це стосується генерального напрямку його теперішньої творчості — громадської лірики. Як не дивно, але з переходом на нові колективістські позиції можливості поетового самовияву зменшуються; справді-бо — з багатющим технічним арсеналом Тичині немає що робити.
Для Тичини — громадського поета 20-30-х років цей багатющий арсенал просто непотрібен. Більше того — шкідливий!
Парадокс! Але тепер Тичина може існувати в своїй стихії виключно в пейзажній чи інтимній ліриці. Так заходить на самогубство генія.
Маємо і другий парадокс: Тичина — індивідуаліст "Соняшних кларнетів" був куди більшим виразником народу за автора "Вітру з України", збірки, виповненої колективістичного духу.
Крапля роси Тичининського таланту світилася всіма кольорами райдуги. Отож, природньо було подумати, що відро води відбиватиме значно більше світу. І краплю роси свого таланту поет розбавив відром води.
Доводиться визнати, що майбутній розвиток свого обдарування Тичиною був угаданий помилково. Музичність його свідомо спрощених поезій для народу скоро виродилася в пісенність політико-виховавчих частівок, співати які можна було тільки з примусу.
Сонце Тичинового генію стало напризаході. У поетові помічається якась криза, втома, свідоме силування самого себе. Ось вірш, орієнтовно написаний у 1923 році:
Весна встає, весна встає,
весна до мене промовляє
(дитя моє!)
зеленими листочками,
голубими очками
(дитя моє!):
чом не гориш огнем-співом,
чом не з колективом?
........................................
Весна призналася до мене
зеленими листочками.
Поет починає боротися із самим собою. Непівські часи докинули в його віру бацилу сумніву. Тичина тяжко переживає, що віру, якій він віддався, наступивши собі на горло, сповідують далеко не всі люди, як йому перед тим здавалось. Крім того, природню реакцію заперечення могли викликати в ньому й новітні засоби впливу на людину, її виховання маловихованими педагогами, донкіхотське прагнення форсувати період дикунства загалу в стислі строки, малопереконлива метода виховання людини майбутнім і майбутнім передусім — незалежно від теперішніх умов життя. І в Тичини починається смуга більш-менш усвідомлених вагань: