— Еге-ей! — обізвалися козаки з високого редута. — Обережніше! Куди ви стріляєте, тут же люди сидять!
Регіт покотився валом, рясний та гучний, виводячи з себе жовнірських вояк. Козаки глузували, почувалися добре.
"А цей Остряниця собі на умі, — подумав Потоцький — Пальця йому в рот не клади. Тямущий і, певно, хитрий, коли зумів так добре використати місцевість. Спробуй сунутися в кут між двома річками. Військо ляпне, а бунтарів і не вгризеш!"
Полковник сердито спльовує. Виявляється, Остряниця — це серйозно і надовго. А він сподівався на легкий бій... Ну і підіклав же йому рідний брат свиню! Сам, не впоравшись з повстанням, утік у Варшаву й відсиджується в столиці, а ти вгамовуй хлопів, як хочеш!
— Обозний! — сердито вигукує полковник.
— Слухаю, проше пана! — підскакав обозний Кохань.
— Війську стати табором, — не дивлячись на обозного, мовить полковник. — Всім рити шанці, нагортати вал!
— Слухаю, вашмосць! Коли ваша ласка... де ставати табором?
— Перед козаками! — верескнув полковник. — Навпроти їхнього валу свій вал нагортайте від берега й до берега!
— Слухаю, вашмосць!
— Пан полковник гадає надовго тут отаборюватися? — запитав, під'їжджаючи, поручник князь Ієремій Длотовський. — Чи не забагато честі для хлопів?
— Пан поручник хотів, аби козаки з-за валу перемолотили моє військо? — ущипливо запитав Потоцький. — Також забагато честі для хлопів!
— На вал, проше пана, немає рації кидатись, можна в обхід, — сказав Длотовський і тицьнув рукою в бік Псла. — Переправившись он там на правий берег, штурмові загони вийдуть до того довгого і вузького мосту і вже по ньому увірвуться у замок. І тоді козаки за валом опиняться в пастці. Тоді вже ми їх запряжемо в кормигу, пся крев!
— Гм... Це вже краще! — Потоцький уважно розглядав правий берег Псла. — Справді, тим краєм можна пройти до мосту. Але ризик великий. А що, коли біля мосту засада? Жовніри до одного ляпнуть.
— І жовнірів не треба посилати, — ніби вгадавши думки полковника, озвався князь. — Хай реєстровці Караїмовича викурюють своїх з міста. А на поміч їм дати два полки іноземної піхоти.
Караїмович стояв на березі Псла і квапив козаків, котрі шукали брід та обтикували його тичками.
— Швидше повертайтеся, тюхтії! Пан полковник велів якнайшвидше вийти на той берег! Лівіше, лівіше беріть, де піщана коса!
Зрештою брід вибрали. Караїмович оглянувся: три тисячі реєстровців скупчилися в низині біля Псла, за ними розташувалися два полки іноземної піхоти. Все в нутрі Караімовича клекотіло, але вигляду не подавав, лише подумки кляв Потоцького. Чортів лях! Не захотів ризикувати жовнірами, посадив їх за вал, а під кулі посилає реєстровців та іноземну піхоту! Чужими руками хоче жар загрібати. Крути не верти, а Караїмовичу доведеться підставляти голову під обух. Опинишся на тому мосту під кулями — вірна смерть! Та що вдієш, на чийому возі їдеш, того й пісні співай!
— Переправляйтесь! — махнув він рукою і сам почав спускатися з горба. — Будемо з черні вірьовки сукати!
Реєстровці безладним натовпом посунули до води, за ними неохоче заворушилися іноземні піхотинці. Був травень, і над річкою тьохкали солов'ї.
"А біс вас бери! — лаявся Караїмович. — Спробували б ви по тому мосту побігти, побачив би, як ви тоді затьохкали б!"
Зрештою перебралися на правий берег. Вузька дорога до мосту була з одного боку затиснена річкою, з другого — болотяним рідколіссям. Караїмович підозріло позирнув на болото. Гибле місце. Коли б не вскочити у пастку, бо потім з мочарів і не виберешся. Драговина на драговині, най її дідько бере!
Все ж бадьоро вигукнув:
— Підтягніться!.. Трьома рядами — вперед!.. Ми таки вправимо голоті роги! Хай не чекають від нас пощади вороги Корони!
— Заціпило б тому горлодерові! — зненацька почувся голос.
— Хто?! — люто крикнув Караїмович, — Це ти пащекуєш, Бараболя?
— Ну я... — похмуро озвався козак. — Чи не можна правди казати?
— Забудь, що в тебе язик у роті! Я опісля бою з тобою побалакаю! А ви чого роти пороззявляли? Сказано — вперед!
— Побалакаєш, якщо вцілієш! — буркнув козак. — Ляпнемо тут ні за цапову душу! Полатають нам ребра!
Дорога спускається у вибалок, потім круто йде вгору, повертає праворуч... Ось уже й міст, рукою подати. Навколо ні душі. Тихо. Хіба що у власному вусі дзвенить. Дивно, думає Караїмович, чому Остряниця не влаштував тут засідку? Хіба він не знає, що цим мостом легко увірватися в місто? Коли прогавив — дорого поплатиться!.. Ось уже й перші обаполи мосту. Караїмович вибігає на міст, хреститься. Дасть Бог, все обійдеться благополучно. Напевне ж Остряниця забув про цей міст. Шлях у місто вільний!
— Вперед, козаки, вперед! — кричить Караїмович. — Куц виграв, куц програв! Мертвого з гробу не вертають. Вперед!
Міст довгий — довгий і вузький...
Пропустивши поперед себе першу сотню, Караїмович біжить з другою. А міст такий довгий, що ні кінця йому, ні краю, здається, і не буде. Десь там брама. За нею замок і місто. Але який довгий-довгий міст! І вузький... На тім боці він ще вужчим видається. Наче докупи стулився. І ні душі біля мосту і біля брами. Невже Остряниця прогавив?
Розмахуючи шаблею в одній руці й пістолем у другій, Караїмович щодуху несеться мостом. Реєстровці та іноземна піхота геть запрудили міст. Тупотнява ніг все наростає, скриплять-торохтять під ногами обаполи... Міст потроху починає розгойдуватися і потріскувати... Чи ж витримає? Караїмович відчув за спиною холодок. Не доведи, Господи, провалитися. Внизу вирви і вода, як скажена, клекоче. Ще й каміння виступає з води.
Наддає ходу, аби пошвидше пробігти міст, і йому здається, що він біжить по лезі козацької шаблі... Досі йому щастило, неймовірно щастило. Попри все, він живий. І схопив чин старшого реєстру. До гетьманської булави рукою подати. А там — маєтки, чини... О, кожному хочеться помазатись паном, та не кожному це вдається... Лише б здолати цей клятий міст! Чому він такий довгий і вузький? Чи буде йому коли кінець? І що його чекає на тому боці? Ось уже половина мосту лишилася за спиною... На тім боці, як і перше, ні душі... Ні звуку…
— Куц виграв, куц програв! — крикнув Караїмович. — Вперед!..