Комісар похитувався в сідлі й відчував, як з кожною хвилиною псується його настрій. Похмуро зиркав навсібіч, і в кожній балці йому ввижалася засада. Тим лотрам із Запорогів вірити не можна. Але чи зважаться вони на штурм такої фортеці, як Кодацька? О ні, вкотре переконував себе комісар, в того бидла й путніх полководців немає, і лицарством там не пахне. Набіжать, погаласують, шаблями помахають і розбіжаться... Хоча... Щось надто багато стало втікати селян на Січ. Така масова втеча хлопів на Запороги спостерігалася останнього разу п'ять років тому, перед повстанням Тараса Трясила. Невже знову хлопи щось затівають? Тільки знайдеться поводир, так і спалахне Україна. Єзус Марія, що це за непокірна й свавільна країна —одне повстання йде за одним. П'ять-сім літ як трапляться спокійні — моли Бога. І коли вже вдасться навіки вгамувати хлопство? А ще комісара дратував комендант фортеці. Сто дяблув! Він більше не може терпіти того знахабнілого француза. Подумати тільки, бідний найманець, а сміє йому, уродзоному шляхтичу, вказувати! Ні, коменданту треба наступити на хвоста, щоб не задирав його високо. Адже він, комісар, старший у фортеці. Коли його лишав тут коронний гетьман, то наказував:
— Покладаюсь на вас, як на відважного лицаря Корони! Щоб ні одна миша не прошмигнула на Січ. Знищуйте всіх непокірних! Перегородіть раз і назавжди холопству дорогу на Запороги, і тоді ми викорінимо трикляту Русь! Заодно, — коронний гетьман понизив голос, — стежте і за комендантом та драгунами-найманцями. Коли що-повідомляйте мене. Не забувайте: ви шляхтич, вірний син Корони й ойчизни, а вони — зайди. — І врочисто закінчив: — Я лишаю вас на передньому краї боротьби із схизматством! Надійде час, і пан комісар Кодака поведе війська на Січ. Панові комісару випаде честь знищити бунтівне гніздо за порогами, і мир та спокій тоді нарешті запанують в маестаті!
О, ті слова коронного гетьмана найсолодші в світі! Пшияловський посміхався до своїх мрій, уявляючи, як він, знищивши Запорозьку Січ, на білому коні повернеться у Варшаву...
Пронизливо закричав над Дніпром сполоханий птах, потім заіржав кінь — один, другий... Опам'ятавшись, Пшияловський оглянувся — фортеця лишилася далеко позаду. І комісар відчув той неспокій, що завжди на нього находив, як тільки-но він залишав глухі мури. Розтягнувшись, драгуни поволі рухались уперед. І тут комісар побачив, як з балки вирнуло кілька чужих вершників.
"Здається, реєстровці", — полегшено перевів подих Пшияловський і крикнув уже вільніше:
— Ей, ви?! Сто дяблув! Стійте! Хто ви такі?
— Та ми й так стоїмо, хай пан не дуже лякається, — насмішкувато відповів передній вершник. Його жовта, оторочена чорним смушком шапка була хвацько заломлена набакир. Голубий кунтуш розстебнутий, на губах блукає глузлива посмішка.
— Я востаннє питаю, хто ви за їдні?
— А ти хто такий, що галасуєш? — спокійно озвався вершник в голубому кунтуші.
— Я єстем комісар Кодацької фортеці!
— Он воно яка птиця! — удавано вражено протягнув вершник і блиснув білими зубами. — А ми вже думали, що ти якесь лайно.
Козаки біля нього зареготали.
— Пся крев! — ошалів Пшияловський. — Я велю вас до дябла зрубати за образу моєї шляхетської гідності! Хто ви такі?
— Я сотник реєстрового війська Павлюк! — крикнув вершник.
Пшияловський опустав шаблю: реєстровці — це вже ліпше. Все ж таки вони перебувають на службі в круля Речі Посполитої. Але тут він згадав примовку панства про те, що вірити реєстровцям — все одно що вовками орати, і знову занепокоївся. Хто, як не реєстровці, вкупі із запорожцями, стають призвідцями всіх бунтів і повстань на Східній Україні?
— Слухай ти, сотнику... — почав було Пшияловський, та сотник раптом заклав пальці в рот і пронизливо свиснув. З балки вилетіли вершники і з свистом та гиком кинулись на драгунів.
— Бий панську наволочі — блискаючи білими зубами, горлав сотник.
— Сла-ва!.. — закричали реєстровці, замиготіли шаблі, І передні драгуни вже попадали з сідел. Загибель! Реєстровці повстали.
-— Ага-га!.. — кричав сотник Павлюк. — Зараз скуштуєш, комісарчику, козацької криці!
І тільки тоді з Пшияловського спала заморока. Відчув, ще мить, і він справді скуштує козацької криці. Повернув коня і погнав його до фортеці, драгуни теж панічно втікали, але частина з них, оточена реєстровцями, падала під ударами козацьких шабель. Ті ж, які вихопилися з кільця, швидко обганяли Пшияловського, несучись до Кодака.
— Стійте! — закричав до них Пшияловський. — Як ви смієте кидати свого комісара?!.
— А на бісового батька їм здалося таке собаче лайно, як ти? — реготав позаду сотник. — Їм своя шкура дорожча.
І тоді, не тямлячи себе, Пшияловський штрикнув коня кінцем шаблі в круп, кінь як скажений понісся вперед і почав відриватися від переслідувачів.
— Комісара переймайте! — загаласував сотник. — Дуже-бо спритний, чеше як заєць!
Пшияловський краєм ока побачив, що навперейми йому мчать троє реєстровців. Не цілячись, вистрілив.
— Єзус Марія... Єзус Марія... Виручай, свята діво... Пшияловський вже здоганяв передніх драгунів... Тільки б встигнути... А позаду хрипіли коні, свистіли й гикали переслідувачі, й мороз обсипав Пшияловському спину... Мури вже ось-ось... А гармати мовчать .. Певно, щоб не влучити у своїх... Надії ніякої... Хоч як Пшияловський не штрикав свого коня, але його один за одним обганяли драгуни. Прогупотівши мостом, вони зникали у фортеці. І коли Пшияловський уже домчав до рову, підйомний міст раптом здригнувся, заскрипів і поповз угору...
— Почекайте-е! — несамовито закричав комісар і, захрипівши, зірвав голос. У фортеці, певно, побоюючись, щоб разом з Пшияловським не увірвалися й переслідувачі, поспішно піднімали міст. Єзус Марія, вони жертвували своїм комісаром! Не інакше як комендант дав таку вказівку... Проклятий найманець! Негайно донести про це коронному гетьманові...
Пшияловський не міг уже стримати коня перед чорним проваллям, що зяяло там, де хвилю тому був міст… "Мабуть, я вже не донесу коронному гетьманові", — тільки й устиг подумати комісар. З усього розгону кінь полетів у рів, з якого несло цвіллю і гниллю, а може, то був запах смерті? Комісар вивалився з сідла, і, падаючи, останнє, що він побачив у своєму житті, це гостре дубове кілля. Воно стирчало на дні рову і з величезною швидкістю неслося на нього. Те кілля, котре він сам велів позабивати у рові...