А тим часом козаки виводили з льоху бранців. То було страшне видовисько. Виносили і живих, і мертвих. Хто сам рачкував, хто хитався, наче п'яний, безпомічно ловлячи поперед себе повітря кістлявими руками. Серед бранців чимало сліпих, котрим підземелля назавжди повиїдало очі. Виповзала каліч в струп'ї та виразках, торготіла кістками... Гнат з Яремою кинулися допомагати нещасним вибратися з могили на світ білий, ті їх обіймали, плакали та все кричали:
— Воля!.. Воля!.. Воля!..
— Виходьте, люди добрі, ви й справді віднині вільні! — озвався Сулима. — Ставайте під стіну, де сонечко, відігрівайтеся. Зараз вас напоять, нагодують і перев'яжуть.
Та ось з льоху вивели запорожця Хвеська Солодкого, і Сулима від нього відсахнувся. Замість очей у Солодкого були дві глибокі й криваві ямки... Поводячи головою з боку в бік, Солодкий ніби до чогось прислухався.
— Іване... — зрештою глухо сказав він. — Це ти, отамане?
Сулима мовчав, вражено дивлячись на Хвеська Солодкого. Кілька тижнів тому то був високий широкоплечий здоров'як зі щоками, що так і бризкали червоним соком... І раптом перед Сулимою постав дід, у якого плечі згорбились і опустилися, щоки пожовтіли й запали, а вилиці різко випнулись, замість чорних живих очей — дві ями.
— Сулимо, — знову глухо мовив Солодкий. — Чому мовчиш? Адже, крім тебе, ніхто не міг узяти Кодака. Це ти... Чи, може, не впізнаєш мене, Хвеська Солодкого?
— Ти? — зрештою озвався Сулима, але з місця не зрушив. — Ось уже кого не гадав у цім льосі здибати, так це тебе. Та ще без очей. Як ти опинився серед бранців? Чи не ти збирався торгувати з панством, ще й мене запевняв, що в ляхів ліпше ласки запобігати? То що ж лучилося з тобою?
— Води... — ледве повернув Хвесько розпухлим язиком і марно намагався облизати порепані, спечені губи. — Хоч краплиночку...
Йому влили в рот води, бо він уже не міг сам напитися, і сліпий лише тоді сяк-так оговтався.
— Не ласкаво ж тебе зустріли вороги, — похитав головою Сулима.
— Дайте закурити, — захрипів Хвесько, — тиждень тримали в льосі серед мертвяків. І живих, і мертвих в одній ямі. Води — і то не вимолиш. Катюги найсправжнісінькі! Виродки людські!
— Коли припекло, то й дійшло, — з жалем мовив Сулима. — Але якою ціною? Чи не занадто дорогою?
Хтось з козаків сунув Хвеську під посивілі (а були ж нещодавно чорні!) вуса глиняну люльку, Хвесько вхопив її обома руками, жадібно затягнувся.
— Слухай, отамане, повідь мою, — сказав він, коли викурив люльку й перевів подих. — Я тобі все розкажу, як на сповіді. Може, іншим упомку буде, в науку.
І розповів...
Невдовзі по тому, як у нього побував Сулима і вони тоді гостро побалакали, Хвесько надумав таки довести своє. Бо твердо був переконаний, що йому, господарнику, нічого гризтися з панством, а ліпше ладиком вигідну з ними торгівлю повести. Тож для початку взяв бочку меду й повіз у Кодацьку фортецю. Гадав таке сказати коменданту: ви мене не чіпайте, а я — вас. Ви сидіть собі на Дніпрі, а я — у верхів'ях Нижньої Терси господарюватиму. Ось вам бочка запашного липневого меду для почину. А зійдемося — коней вам прижену, гурти худоби, хліба навезу... А ви мені злото...
І привіз Хвесько Солодкий бочку меду в Кодак.
Першим його стрів роз'їзний загін.
І марно Хвесько доводив, запевняв, божився і клявся, заприсягався сирою землею, що він з добрими намірами приїхав, що він не бажає загризатися з панами, а багне з ними торгувати і зиск мати, дарма... Його ніхто не слухав. Драгуни стягли з воза Солодкого і перш за все добряче побили, а потім погнали у фортецю. Там його допитував злий вояка, високий і худий. То був, як дізнався Хвесько, сам комендант фортеці. Він не повірив жодному слову невдахи-гендляра та його клятьбі. І дарма Хвесько знову і знову співав-виспівував на всі лади свою пісеньку, що він хоч і запорожець, але не бажає з панами ворогувати, бо не гультіпака-сірома, а господар. Тож хоче з панами вояками тихо-мирно жити і зиск з торгівлі мати. Бо він хоч і козак, але не якась там сірома, не ланець-обдертус, а можний господарник, статечна й урівноважена людина, має свою обладу і бажає з панами добре гендлювати...
І дарма Хвесько запевняв, що його мед найсолодший у світі, що він цю усладу дарує панам воякам для почину, а згодом прижене овець і пшенички підкине, коли треба... Комендант мовчав і сопів. Його маленьке личко починало жовтіти. Хвесько втямив, що це не віщує нічого доброго, і знову заходився вихваляти свій мед. Тоді комендант забажав, щоб він сам випив кухоль меду.
Хвесько випив і довго цмакав: ах, який солодкий мед!
— Запорожець? — похмуро доскіпувався комендант.
— Запорожець, запорожець, — кивав головою Хвесько — але не сірома-голота... Можна б сказати, завтрашній пан.
— Чого запорожець приїхав у фортецю? — запитав комендант.
— Та мед же привіз, — здивувався Хвесько, — я ж панові комендантові вже розтовкмачував... Бочку меду доставив для початку...
— Я питаю, чого ти приїхав у фортецю? — визвірився комендант і, перебивши Хвеськову пісню про торгівлю, закричав: — Ти приїхав, аби замазати нам очі своїм медом! Ти приїхав, аби розвідати фортецю.
Хвесько похолов...
— Ти нічого не побачиш у фортеці! — вигукнув комендант.
Останнє, що побачив Хвесько в своєму житті, це своїх оббілованих волів... Потрощивши його воза, драгуни розвели багаття й смажили на ньому м'ясо... А потім його, осліпленого, кинули у льох.
Сулима гнівно мовчав.
— Іване... — благальне протягнув Хвесько. — Прости, Іване...
— Бог простить, — відповів Сулима.
— І ти прости, — благав Хвесько. — Куди ж мені тепер?
— Не знаю! — сказав Сулима. — Куди хочеш.
— Але ж я сліпий...
— Ти сам себе осліпив! — відрізав Сулима. — Ти осліп відтоді, як зрікся Січі й забагнув стати паном, а нас, козаків, волів бачити своїми наймитами...
— Бог мене покарав, — упалим голосом мовив Хвесько.
— Не роби з Бога злочинця! І не звалюй на нього свою вину! Ти сам у себе викрав сонце.
— Не йди... Не кидай мене, Іване, —Хвесько благально протяг руки. — Скажи мені, Йване, сонце є?
— Сонце світить мужнім! І чесним. Воно світить тому, хто хоче, щоб воно йому світило.
— Я хочу на Січ, Іване.