— Попалася в сільце перелітна пташечка? — гетьман аж руки від задоволення потер. — Доліта-ався...
— Літав — згодився Павлюк. — А пан гетьман тим часом повзав.
— Ей, ти!.. побагровів гетьман. — Прикуси язика, бо він тобі швидко вкоротить шию. Теж мені орел!
— Але не плазун, — сказав Павлюк.
— Але іноді й плазуни хапають орлів! — вигукнув Караїмович.
— Іноді хапають, — згодився Павлюк. —Та, попри все, вони плазунами й лишаються.
— Краще бути живим плазуном, аніж мертвим орлом, — з цинічною відвертістю бовкнув Караїмович.
— Кожному своє, — уточнив Павлюк.
— Ти мене не вчи! — важко дихаючи, вигукнув гетьман. — Мене пізно вже вчити!
— Правда, ходячим мерцям наука зайва.
— Ти?.. Як ти смієш? — зірвався на вереск Караїмович. — За свої зухвалі слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козаків його мосці короля, перебіг на бік лотрів і розбійників.
— Не на бік лотрів, а на бік народу.
— Ти всяку чернь, бидло та хлопів за народ маєш?
— Але не плазунів, котрі лижуть панам сідниці! — спокійно відказав Павлюк. —Ти, гетьмане зрадливий, вже разів зо три перепродав свою шкуру. Як далі житимеш? А баньки в сірка позичатимеш?
Кононович раптом гикнув і кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом відхилився, і розлючений гетьман пробіг мимо... Караїмович зареготав...
— Ти ч-ч-чого?! — визвірився на нього Кононович. — Гляди, щоб юшкою не вмився! — І кивнув на Павлюка: — Міцно зв'язаний? Коли втече — голову зніму!..
— Хіба на той світ побіжить! — Караїмович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилі зайшов Джевага.
— Туди? — запитав він, показуючи рукою в стелю, і почав засукувати рукави. — Зараз ми його в один мент відправимо...
— Поки що в клітку! — буркнув гетьман. — Та рота йому заткніть, щоб, бува, не підбурив козаків до свавілля. Велеречивий надто.
— Боїтеся мене? — запитав Павлюк.
— Трохи, — зізнався Караїмович. — Тому й ротяка заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласі у Варшаві.
— Тоді ти боятимешся другого Павлюка.
— Павлюків постараємося вирвати з коріннями.
— Не думаю, що земля буде родити самих лише караїмовичів!
Зв'язаного Павлюка з ганчіркою в роті вкинули до дерев'яної клітки, що стояла на возі, а клітку накрили ряднами.
— Так буде обачніше, — сказав Караїмович. — Бо Павлюк такий, що й поглядом може козаків до бунту підбурити. Хай сидить у темряві, а ми за Сулиму візьмемося. А тоді обох — до Варшави!..
Розділ одинадцятий
— Яремо, — гукнув Сулима, — облиш на хвилю свої крила та поклич до мене Гуню з Савраном!
— В один мент, батьку! — Ярема відіклав убік паліччя, над яким щось мудрував, і тільки шароварами залопотів.
Сулима зайшов до комендантської, присів край столу, задумався. Останніми днями він часто задумувався, забував їсти, змарнів, очі загострилися і глибоко запали, Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зітхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Караїмовичем, то ніби у воду. Чи варто було його відпускати? Надто він довірливий. Такий легко вскочить у халепу. Інша думка: а чи втримаєш його на ретязі, коли він день і ніч Україною марить? Та, зрештою, не вперше він за шаблю взявся, бував у бувальцях... Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Ні-ні, та й зринав у згадці Караїмович. Ой, не той він, за кого себе видає! Щось Сулимі не подобалось в ньому, а що? І знову думка думку побиває...
Зайшов Савран, неквапливо, статечно всівся за столом. Повагом люльку дістав, набив тютюном, старанно викрешував вогню.
— Задумався, отамане? — поспитав, запаливши люльку.
— Осіли мене думки, як чорти Бога, — озвався Сулима — Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Січі щось возів не видно.
— Від Павлюка вістей немає.
— Чекаю… До комендантської забіг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолоділий, й випалив одним духом:
— Ху!.. Крутишся цілий день, і вгору ніколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь?
— Міркуємо, Дмитре, — озвався Сулима. — Пороху в нас негусто. І свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обіцяв з Січі вислати обоз, та щось бариться. Почекаємо ще трохи та відрядимо на Січ гінця. А поки що не завадить нам однією зброєю запастися.
— Камінням? — пахнув димом Савран.
— Камінням, Охріме. Варто наносити його на стіни побільше. Коли раптом яка трясця відважиться фортецю приступом брати, каміння як знахідка для нас буде.
-Діло! — згодився Гуня. — Можна ще й піску запасти, не завадить. Ним зручно очі засипати...
— То й почнемо з каміння, доки є час. Ти, Охріме, — повернувся отаман до Саврана, — підеш з козаками до Дніпра, постаєте ланцюгом, від скель до форіеці, будете каміння з рук в руки передавати, а Гуня з своїми хлопцями в степ виїде, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш підозріле — стрілятимеш, Дмитре.
Степами вже ходила суха та дзвінка осінь, жовта, червоногаряча, наче з міді викувана. Здається, торкнеш її —задзвенить. Падає жовтогарячий лист, наколюється на сухі бур'яни, що деренчать на вітрах, наче кістяки... Над світом снує срібне павутиння, тепло, ніби й не осінь... І тихо... І журно... Світ застиг, оповитий світлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи свої сили, вже гудуть холодні вітри, лаштуючись в осінній політ над землею.
З рання й до вечора на південь поспішає птаство.
Ирій-вирій... Дмитро задумливим поглядом проводжає птахів. Пригадується йому далеке дитинство, село. На Воздвиження бабуся Мотря завжди застерігала маленького Митька:
— Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь і близько до них не підходь. На Воздвиження птахи летять у вирій і гадюки туди спішать...
— А як же вони повзуть? — доскіпується Митько.
— А з дерева на дерево, окаянні, лізуть, — хреститься бабуся. — 3 гілки на гілку. Боже борони, хто в цей день на дерево полізе.
— Ба, а що таке ирій? — питається онук. Бабуся гладить його по голівці.
— То, онуче, теплий край за горами, за лісами, за тридев'ять земель і окиянів. Зими там немає та холоднечі, сонечко собі сяє, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирії. Хай їм Бог помагає!
Курли... Курли...