— Але ж у війську немає хліба, — тихо мовив Павлюк.
— Що ми люди, що вони! — Гордій сердито бликнув на Павлюка. — У нас хоч сякі-такі запаси, а там – смерть! Села вигибають, мертвих нема кому хоронити. Тільки собаки виють та гайвороння кряче. Що я мав чинити? От і роздав хлів до останньої зернини.
Вулицею шкандибала згорблена жебрачка в лахманині й трусилася від холоду. Забачивши гетьмана, спинилася, сперлася на костур, простягла посинілу кістляву руку з скарлюченими пальцями:
— Дай, паночку, хлібця… А я тобі пісеньку заспіваю. Про коровай весільний...
І, журно хитаючи сивою головою, затягла тремтячим моторошним голосом:
Засвіти, Боже, із раю
Нашому короваю,
Щоб було видненько
Краяти дрібненько…
Розділ дев'ятнадцятий
Під вечір у Мошни примчав гонець.
— Пане гетьмане! Скидан не прорветься, ляхи на хвості сидять! — мовив він, осадивши коня біля гетьманської хати. — До Ольшанки дійшов, а далі ні тпру ні ну! Цілий полк причепився!
Павлюк саме зібрав у своїй хаті сотників та старшин і викладав їм свої думки щодо завтрашнього бою.
— А що, пани-молодці, провітримось трохи та й Скидана з біди визволимо?!
Товариство, не кажучи зайвих слів, квапно посунуло з хати. На ходу натягнувши кожух, вибіг з хати і гетьман.
— Сурмачі! Сурміть збір!
Сяйнувши міддю, засурмили труби, і кличний звук: "Всі на коней!" — полинув над містечком. Розбурхалася Мошна, висипала на вулиці, заіржали коні, залементували люди... Піші загони, поблискуючи вилами і косами, вже шикувалися біля валів, заздро позираючи на верхівців.
— В похід виступають тільки комонники! — кричали сотники. — Ей, піхтура, не загороджуй вулиць! Все одно з конем не збіжиш!
— Це ви попробуйте своїми кіньми з нами збігти! — кричали піші.
По якомусь часі тисяча козаків уже вихопилась в сідла й невдовзі залишила міську браму. Павлюк пустив коня, тільки вітер засвистів у вухах. Звівся в стременах, припав до гриви.
— Ага — га – га!
Любив швидку їзду, забував тоді про все: і про гірке, і радісне. Наче на крилах летів. Розтягнувшись, козаки мчали за гетьманом, поблискуючи шаблями, рипів-скрипів під копитами сніг, прихоплений морозцем, і мерзлим груддям летів навсібіч... Туге холодне повітря дзвеніло крицею і сікло лице. День догоряв, снігова рівнина поволі синіла, кам'яніла від морозу, далекі ліси вже вкривалися сутінками. Попереду, куди вони мчали, здіймався дим, долинала приглушена віддаллю стрілянина. Вона то затикала, то знову спалахувала. Та ось вже пронеслися берегом Ольшанки, вихопились на згір'я й далеко в долині забачили побоїще в диму.
— На рівному ляхи наздогнали!.. — перемагаючи вітер, кричав Павлюку гонець. — Скидан змушений був табором стати… Саньми та возами оточилися козаки і б'ють по ляхах!..
Ще здалеку побачив Павлюк, що жовніри густо обліпили Скидана, аж чорно від них у долині! Але й козаки (це видно було по трупах жовнірів перед козацьким табором) добре трималися. Павлюк блиснув шаблею над головою:
— Ура-а-а-а!
— Ура-а-а! — понеслося долиною й відбилося аж ген у гаї.
І вмить вмовкло побоїще... Козаки, відірвавшись од рушниць та гармат, з надією озирнулися: хто ж там кричить? Жовніри, йдучи на приступ, спинилися й також придивлялися. Задні розшолопали, в чім річ, і почали непомітно відступати.
— Наші-і-і-і! — закричали козаки і, вихопивши шаблі, вибігли з-за возів… Павлюківці вихором пронеслися мимо табору і з ходу врізалися в гущавину жовнірів...
— Ага, пани ляшки, нападуть на вас оскоми, як скуштуєте нашої криці! — кричав Гордій Чурай. — Ану налітай, в кого шия тонка!
Миготіли щаблі, кричали жовнІри, і сніг почав хутко червоніти. Скільки тривав бій, Павлюк не пам'ятає. Зрубавши кількох жовнірів, він оглянувся: ворога не було. Козаки з галасом ганялися по рівнині за жовнірами, котрі сипонули на всі боки, як зайці.
— Постривай, пане ляшку, тютюнцю позич на люльку! — не вгавав Гордій Чурай. — Та й прудкі ж які!..
Павлюк перехилився з сідла, витер закривавлену шаблю об труп жовніра, сунув її в піхви: решта вже й без нього обійдеться.
— Скидане? Де ти, полковнику?
— Я тут, гетьмане! — примчав Скидан на коні, розпашілий, збуджений, шапка аж на потилиці, очі горять...
— От налетіли, так налетіли!.. — вигукував він, блискаючи зубами. — Наче та буря!.. Ось таким би летом та до Варшави!
— Що ж це ти, полковнику, так довго барився?
— В Драбівці засидівся. А до тебе зібрався — ляхів біс приніс. Потоцький веде сюди чотири полки, це тисяч з десять вояків буде. Та коронна артилерія. До зубів ляшки озброєні.
— Де зараз Потоцький? — запитав Павлюк.
— Під Кумейками! Там його головний табір.
Павлюк помовчав, жуючи вус.
— Чекати його в Мошнах не будемо. Завтра вранці вирушимо на Кумейки і перші вдаримо! Скільки гармат привіз?
— П'ять корсунських та шість під Драбівкою в ляхів позичив. — Додав скрушно: — Пороху трохи везу.
-І в нас негусто. Так і не встигли селян озброїти. Нічим.
Бій уже затихав, козаки, розігнавши й порубавши жовнірів, поверталися до Скиданового табору, весело перегукуючись.
— Збирай, Карпе, своє господарство, та будемо завидна рушати. Людей, я бачу, в тебе чимало.
— По дорозі пристали, — відповів Скидан. — Хоч беззбройні, та ненависті повні! І не тільки чоловіки, а й жінки задніх не пасуть. До речі, я ось тебе познайомлю з своєю помічницею.
— Жінка? — здивувався Павлюк. — Загоном орудує?
— Ще й як! — сміявся Скидан. — Будь-якого чоловіка за пояс заткне. Славна молодичка, нічого не скажеш. І красуня, і відважна. Шкода, чоловік у неї загинув. Бідна, місця собі не знаходить. Вони ж любилися, як голубів пара. Тепер сама... — Скидан звівся в стременах, оглядаючи козаків. – Ага! Он і вона. Олено-о!.. Давай сюди, гетьман хоче на тебе подивитися!
Павлюк повернув голову й закляк у сідлі. Не вірив своїм очам. В шоломі й кольчузі, з шаблею при боці, до нього наближалася його далека і, як гадалося, навіки втрачена юність...
— Оленко... — прошепотів самими губами. — Невже це ти?
— Павло? — швидко запитала вона.
— Боже, скільки я тебе чекав… І шукав...
— А я, бачиш, сама прийшла. — Помовчавши, додала: — Забарилась, правда, та дорога з Бахчисарая неблизька.