Я покинула тебе, Нед, Я втратила тебе. І цим я втратила частину себе самої. Втратила так багато. Я заподіяла собі зло.
О, в усьому іншому я залишаюсь тією ж самою, що й була — тільки з кожним днем дедалі самовідданіше служу своїм ідеям, борюсь за здійснення їх в цих нетрях, де точиться найжорстокіша боротьба, де життя — найтяжче. Кожного дня, проведеного в цьому місці, я умираю в муках, у гніві, в боротьбі. Життя тут завдає мені справжніх фізичних страждань. Але я зробила правильно, повернувшись сюди. Неправильним було лише те, що я покинула тебе, піддавшись нікчемному страхові, що я відмовилася від тебе, коли ти пропонував себе мені... Чому я тоді не розуміла, що помиляюся!
Я втекла від тебе, бо панічно боялася, що не зможу розірвати з життям людей твого кола. Але*тепер, коли я повернулася до свого колишнього життя, цей страх більше не існує для мене. І я плачу, бо втратила тебе.
Скажи, я дійсно втратила тебе, Нед? Ти повернешся назад? Смію я просити про це? Чи, може, не треба просьб, а досить просто сказати, що те, що нерозривно з'єднує нас, є таким чистим, що не боїться ніяких сграхів, ніяких розбіжностей, ніяких страждань, які це життя може обрушити на нас? Кажу тобі, Нед, коли б ти ловернувся, надія вже ніколи не залишала б нас — навіть у цьому жахливому пеклі.
Знаєш, лише тепер, коли я потрапила сюди, я вперше в своєму житті змогла охопити поглядом весь світ і зажити одним життям з ним. Тільки тепер я починаю розуміти світ — бо я дихаю його надією. Я навіть раптом збагнула значення всеосяжного акту істини — акту, який ти весь час шукав, який веде до кінцевого, простого, загальнолюдського вибору. Тепер я бачу, що він необхідний, бо Світ примусив мене побачити це; і якщо ми не зробимо цього вибору в загальнолюдському масштабі, війна й смерть неминучі.
Ти навчив мене стремління до цієї мети — і як я вдячна тобі за це, і як я хочу, щоб ти був тут, поруч мене, і побачив, що твоя мета стала також і моєю! Тільки я йду далі за тебе в цьому стремлінні, бо я маю діло з реальним матеріалом, з якого складаються людські душі. Я віддаю себе всю своїй Справі і, гадаю, я справджую свій вибір. Але мені потрібен ти, бо без тебе я наче без серця. Ти повернешся, Нед? Повернешся?"
"Чи повернусь я, Тесе?
Відповісти на це нелегко, дівчино, і щоб дати якусь відповідь, я повинен спершу розв'язати головні питання свого життя: що мені обрати? Як діяти? І мою відповідь тепер визначає не так те, що відбувається між мною і тобою, як те, що я вирішу робити далі тут, в Аравії. Бо моя участь у Справі племен наближається до кінця.
Я зрозумів це вже тоді, коли Гамід вирушив до табору Зеїна; або ні, навіть раніше — коли Гамід покликав моїх хлопчаків, Мінку і маленького Нурі, і звелів їм відвезти його туди машиною.
ХлопчакиІ.Повернувшись до Аравії, я помітив у них деякі зміни: дитинство минало, вони входили в юність. Звичайно, я сприйняв це як природний процес і, пригадую, подумав тоді, що обидва вони виростуть, зберігаючи недоторканною свою первісну лагідність і свою ніжну, дику чистоту. Я думав, що згодом їхня дитяча нерозлучність переросте в дружбу, яка буває тільки серед кочовиків пустині.
Але, побачивши їх цього разу, після двох— чи трьохмі-сячної перерви, під час якої я перебував в інших місцях і не зустрічався з хлопчаками, я був приголомшений зміною, що відбулася з ними. О, вони все ще нерозлучні. Мимоволі — бо, як Сміт, вони прив'язані до проклятого броньовика, управляти яким навчив їх Сміт і яким Гамід тепер користується як найнадійнішим засобом пересування по пустині.
Машина покорила їх. Я не хочу сказати цим просто, що вони люблять чудовисько, яким роз'їжджають. Ні, це щось глибше, бо самі їхні вдачі зазнали змін через зіткнення й поводження з машиною. З їхніх обличь зникли лагідні лінії, і їхні очі стали колючими. З цих двох Мінка завжди був більш мужнім; але навіть йому слід було б довіку залишатися чортенятком. А тепер він погладшав, погрубів і почав скидатися на якогось напівдо-рослого водія грузовика, з очима й вдачею шотландського інженера і душею, мов котушка електричного годинника, по якій пропущено струм.
Отже, це його майбутнє; і в це майбутнє він потягне за собою маленького Нурі, у якому розвинулася знаттєлюбність. Невинна уява Нурі завжди кінчалася там, де й його сентиментальна й поетична душа пастушка. Але тепер його уява починається з тієї ідіотської подорожі до Англії (за одну цю подорож я міг би убити Фрімена) й кінчається на невситимому прагненні увібрати у свою душу весь цивілізований світ і таким чином збагнути його. Тепер він уже ніколи не знатиме спокою і, рано чи пізно, залишить пустиню. Так, хоч він завжди плакатиме за нею й любитиме її над усе, він покине її, ваблений цією цікавістю до мислячого, працюючого світу, бо він раптом відчув, що цей світ створений для нього так само, як для будь-кого іншого. Він втратить свою дитячу простоту і перетвориться на обдарованого уявою юнака, на вдумливого чоловіка і, кінець кінцем, безумовно, стане звичайнісіньким арабом.
Отже, я втратив ці дві мої ніжні й природні душі. їх відібоала у мене машина.
Коли я зрозумів це, Тесе, моє серце облилося сльозами, і мені мимоволі подумалося, що їхня доля передрікає майбутнє всієї ПУСТИНІ, І не тільки пустині, а й навіть самого Гаміда. Та про Гаміда потім.
Отже, ми вчотирьох вирушили до табору Зеїна, який
розташувався на відстані десяти чи п'ятнадцяти миль від нас. Я вперше побачив бахразьку армію городян і селян, і, треба сказати, її вигляд здивував мене. Я гадав, що побачу дике збіговище голодних селян або (знаючи здібності Зеїна) вдалу копію старої бахразької армії — з тією ж безглуздою муштрою, але дисципліновану і смертоносну. Обидва передбачення були цілком обгрунтовані. Жодне, не жаль, не ствердилося.
Зеїн, здається, зберіг свою вдачу вагоновода, але при цьому набув всіх необхідних рис військового і партизана, і навіть жителя пустині. Його велика армія, що, між іншим, не має нічого спільного з партизанським військом, позиційно розташована дуже близько до нафтопромислу, але розглядіти її мені не вдалося. Зате я побачив штаб бахразця. Цей штаб являв собою дивний набір всіляких корисних речей — починаючи від трофейних бочок з рибою і кінчаючи радіостанцією, яку Зеїн використовував для пропаганди, сповнюючи пустиню виттям радіопередач, що призначалися для легіонерів Азмі-паші на нафтопромислі. Я радий, що те, що я збираюся зараз зробити, назавжди позбавить мене від необхідності вислухувати цей галас.