— Тепер хоч і спати, — сказав він, зітхнувши і перехрестившись. Ліжко луснуло під його грузьким тілом. Одарка дмухнула на свічку і темна непроглядна темнота зразу все покрила. Чутно було, як вона помацки полізла до своєї постелі, як лягла, позіхнула. І зразу все затихло. Нешвидко вона обізвалася.
— Ти спиш?
— Ні. А що?
— Шкода, що дітей у нас немає-сказала Одарка, зітхнувши.
— Спи краще, — сердито одказав Йосипенко і повернувся на ліжку.
Рано-рано устав Йосипенко і кинувся зразу до вікна. Сірий світ уже носився над землею, і в його димчатій млі ще не видно було нікого. У дворі пусто-тихо, всюди позапирано, всюди позачиняно. Ще позавчора у сю пору дворище вже гуло, людський гомін мішався з гомоном скотини: там волів гнали до водопою, рички бігли з дійницями у загін доїти коров, Василь на аркані вів жеребця до Псла. Тепер тихо, наче все вимерло, або кинуло і розбіглося, не знать куди. "Воля, досипляють", — думав Йосипенко і скинув очі на контору, що якраз проти його вікон стояла. Розбита рама висіла на прибої, виставивши, наче зуби, гострі скалки побитих шибок. З чорної дірки виходила сиза пара, осідаючи на віконниці інеєм. У Йосипенка щось тяжке під серцем навернулося, коли він скинув оком на контору, і він мерщій одійшов від вікна.
— І чого так рано схопився? — спитала його Одарка, ще потягаючись на постелі.
Мовчки Йосипенко умився, одівся, зняв шапку і пішов з хати. Він, як і давно, обійшов спершу усе чорне дворище, потім напрямився до будинку. Двері у йому не були зачинені і в великі вікна блищали два огоньки. Йосипенко піднявся нагору, увійшов у велику хату, де завжди були гудючі бенкети, ситні обіди. Серед неї на довгому столі лежав тепер старий Гамза, схрестивши на грудях руки, у котрих блищав позолотою восковий хрест. Очі у його закриті, уста склепились, високі сірі брови одстовбурчились над очима, мов стріха, задрана вітром. Два здоровенних ставники горіло над його головою, кидаючи неясний світ нагорілих ґнотів на лице, — воно здавалося якесь жовто-чорне, наче з міді вилите. Коло ставників примостився дяк і охриплим, ослаблим голосом вичитував молитви. Йосипенкові чогось стало сумно, так сумно, як ще йому ніколи не було. Жаль не жаль ущипнув його за серце, а якась досада здавила його. Він підійшов до пана. Колись і стояти близько біля його було страшно, а тепер от тихо, покійно лежав він. Морозом пройняло спину Йосипенкові і він, склонивши голову низько, поклонився. Потім став навколюшки і почав молитись. Голос дяка наче подужчав, забачивши живого чоловіка коло себе, кожне слово його, мов гвіздок, доходило Йосипенкові до серця і драло морозом по жилах. Йосипенко щиро і прикро припадав до землі, здіймав очі угору, молився, потім встав, підійшов до трупу, подивився у лице і, припавши до руки, затіпав головою. Він плакав! Швидко почувся його стривожений плакучий голос: "Паночку-благодітелю!"
Сонце саме вставало, червоним заревом горіло небо якраз проти вікон і, наче кров'янії коники, забігали по стіні його перші іскорки. Дяк одійшов до вікна подивитися на світ, дати одпочинок натомленим очам. Крізь прозоре повітря ясного ранку виразно з другої гори виглядало місто з своїми білими високими церквами, кам'яними будинками, шпилі і спуски рудих глиняних гір чорніли, а долина і глибокі западини курилися туманом. Унизу гори, мов ластів'ячі гнізда, примостилися кріпацькі хатки. Білі, вони горіли тепер проти сонця і різали очі. Серед їх невеличких дворів було тихо, ні з одного димаря не піднімався дим, видно, що житці ще спали. А то що чорніє, колишеться в тумані? Наче мутна вода, суне з гори прямо на Горішок і тілько її верхів'я виблискує на сонці. Ні, то не вода, то люди, живі люди. Що ж то за щетина блищить у їх над головами, одкидаючи від себе тисячі ясних іскорок? Дяк так прикро задивився, що не чув, коли до його підійшов і Йосипенко, положивши руку на плече.
— Ідуть! Ідуть! — скрикнув Йосипенко, і лице його просіяло.
— Хто то — пита дяк.
— Москалі.
— Чого?
— Уводити волю, — радо одказав Йосипенко і мерщій побіг з хати.
Дяк ще, ще раз подивився.-Москалі, так, вони, — промовив і мерщій кинувся до книжки.— Да воскреснет бог й расточатся врази его, — почувся його сумний Голос серед хати, і зразу якоюсь темнотою вкрилася вона, то сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над ним.
Рівною лавою, неначе по шнуру витягненою, піднімаються москалі на гору, нога у ногу ступаючи, і тілько глухий гуп сотні ніг віддається раз по раз у повітрі. Уперед з правого боку, нахнюпившись, ішов офіцер, і його довга шабля, б'ючись об мерзле груддя, стрибала, бряжчала. Мовчки, мов не живі, а машини, ішли вони. Не доходячи Горішка, офіцер скрикнув:
"Заході!" Уперед вискочив один москаль, за ним другий, третій, — мов з мички виводила молодиця довгу Нитку, — так одним словом офіцер витягав у довгу вірьовку москалів. Перший повертав, усе завертав набік, і незабаром усі двори і хати сонного кріпацтва довкола були оповиті москалями. Гей, всі горішани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю. Вставайте, подивіться: он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі стала!.. Горішани справді почали прокидатись, — там у вікні замаячив жіночий очіпок, у другому скривлене заплакане лице дитини, з сіней виглядали розкудлані чоловічі голови.
— Москалі, глянь. Чого се? — допитувались самі між собою кріпаки.
— Где ж бунтовщики? — кричав на гору офіцер до Йосипенка, що, знявши шапку, мчався до москалів з гори.
— Здраствуйте, ваше високоблагородіє! — низько Вклонившись, мовив він, — пожалуйте у горниці.
— Да где бунтовщики? — допитується офіцер.
— Тут вони, здєсь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора, як розходилися — трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.
— Стоять здесь. Никого не выпускать, быгь наготове, — скомандував офіцер старшому з москалів і повернув на гору.
— Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним духом дишуть. Учора контору обікрадено.
Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одділилася і, гупаючи ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля хазяйського воза, Йосипенко.