Опритомнів, коли вже світало. Злива вщухла, але довкола стояв туман, як довідався я потім — вічний туман. Я кидався у всіх напрямках і гукав на допомогу, аж поки не зрозумів, що знаходжусь на острівці, оточеному болотом.
Чекати допомоги було даремно. Я мав чималий запас консервів, під пташиними гніздами я знаходив усяке насіння і тут же садив його — ви бачили мій город. На вербу прищепив знайдену гілочку груші. Одіж моя геть зносилася, і я пошив собі комбінезон із білої оболонки кулі. Збудував хижку. Коли дуже підростала борода — рубав її сокирою. Так минуло три роки. За цей час я написав книгу, яка, певно, зробить переворот у всіх науках, і тільки одне не давало мені спокою ні вдень, ні вночі — думка про тебе, мій сину, і твою матусю. І от, нарешті, ми зустрілися.
— Так, — укотре вже діставав носовик Буртіус-син.
— То летимо мерщій додому! — вигукнув Буртіус-тато. І всі заквапились, дивуючись із його розповіді.
— Ех, навіть трохи сумно залишати свою хатку, свій город напризволяще, — зітхнув Буртіус-тато. — Багато сил було вкладено в них. Три довгих роки мого життя проминуло тут. А тепер хатинка розвалиться, зруйнується, зогниє на цьому болоті. Город заросте бур’янами…
— Шкода! — погодився Буртіус-син. — Проте, — додав він, — гадаю, ми знайдемо, кого поселити на твоєму острові.
— Невже хтось погодиться тут жити? — спитав Бурмосик.
— А їх ніхто й не питатиме. Вони на це не заслуговують.
— Невже Толябуна й Вовка? — заплескала в долоні Люська.
— Авжеж. Для них це краще, ніж сидіти в клітці, і зла вони тут нікому не зможуть заподіяти.
— Як добре придумано! — вигукнула Люська. — І можна буде нічого не боятися! Хоча, — додала вона, — я і так уже нічого не боюсь.
— А якщо вони виправляться і назавжди забудуть лихі наміри, то коли-небудь я переправлю їх назад, а Толябуна, можливо, навіть до Африки. Адже тепер я прилітатиму сюди в гості, до своїх нових друзів, — сказав Буртіус-син.
Немало зраділи лісові жителі, коли дізналися, хто жив на острові серед болота! Не стало Болотяника, і можна бавитися коло Страшного болота, рвати квіти, і ніхто нікого в те болото не заманить.
Ще вчора жаліли звірятка природолюба Буртіуса, бажали йому якнайшвидше знайти свого татуся, а сьогодні цей татусь любенько розмовляє з усіма бажаючими (небажаючих просто немає) і радіє разом із звірятками.
Всюди видно було веселі мордочки, лунали сміх і співи.
Буртіус-тато витягнув на двір стіл, виліз на нього й прочитав кілька дуже цікавих лекцій: "Давно, знаєте, — казав він, — не виступав перед слухачами".
Усі слухали його, пороззявлявши роти, забувши навіть про обід, і якби Буртіус-тато під вечір не захрип, то, може, сиділи б голодні й досі.
Буртіус-син бродив по лісу в оточенні нових друзів і намагався щось відкрити. Але, — чи це тому, що був надто стомлений, чи од багатьох переживань, — ніяких викриттів він того разу не зробив. А шкода!
Люсьчина мама готувата страшенно смачні страви всім охочим (а їх виявилося немало) і не мала коли навіть глянути вгору.
Буцик креслив будову кулі з надією, що, закінчивши п’ятий клас, зможе зробити таку саму й податись у мандри.
В усьому лісі не раділи лише двоє — Вовк і Толябун. Їх переправили на острівець і там розв’язали. Вовкові дали змогу захопити зі своєї хати все, що він забажав. Проте його це не дуже тішило, він рюмсав і погрожував, що при першій же нагоді помститься, але кому — не казав.
Толябун скреготав зубами й скавулів од люті та образи.
Наближався час прощання. На Буцикове подвір’я зійшлося повно охочих: допомогти відважним мандрівникам і подивитись, як вони полетять. Проте виявилося, що допомога не потрібна, — усі приготування закінчилися. Тож лишилося тільки дивитись.
Врешті з Буцикової хатки вийшли обидва Буртіуси, Люсьчина мама, Буцик, Бурмосик і Люська в новій сукенці. Вона крутилася на всі боки й хотіла, щоб дивились не тільки на мандрівників, а й на неї.
Батько й син залізли в кошик.
— Спасибі вам, дорогі друзі, за все, — мовив Буртіус-син. — От і настав кінець нашому гостюванню. Але ми ще прилетимо до вас, неодмінно прилетимо, бо друзів не годиться забувати.
Буртіус-тато теж роззявив рота, бо хотів щось сказати й собі, але згадав, що захрип, тож хутенько закрив рота і замахав на прощання обома руками.
Буртіус-син крутнув кран балона з летючим газом. Велика повітряна куля під вітально-прощальні вигуки зробила коло над галявою, прорізала сірий присмерк і зникла за верхівками дерев.
І тільки тут, простеживши за нею поглядами, всі помітили, що в листя вже вплелася жовтизна і вечір настає швидше, ніж раніше. Літо закінчувалось… Раптовий тихий смуток огорнув усіх. Друзі стояли й махали лапками, і Люсьці здалося, шо водночас із відважним мандрівником-природолюбом Буртіусом та його татом вони прощаються з останніми погожими днями.
А може, то вони вітали близький вересень і перші дні нового навчального року?.. Дихнуло прохолодою, і дерева зашелестіли, задзвеніли, мов притишені шкільні дзвоники. "Дзінь-дзінь, дзінь-дзінь", — бриніло довкруж. То промені згасаючого сонця били у дзвони золотих копичок, у стовбури дерев, і тихе відлуння тих ніжних звуків чулося далеко-далеко, по всьому лісі.