Дала йому ту книжку, і всі гроші віддала, скільки мала, і хліба, й масла, й сигарет у пакуночок поклала та й вирядила його в дорогу під новим ім'ям — Ернст Вільгельм Кайпер. Навіть записала те ім'я й адресу з книжки, бо все ж таки хотіла знати, що з ним станеться. Як-не-як, а ми з ним шість років були одружені, хоч бачилися й не часто. Я йому сказала, що найбезпечніше для нього буде піти до армії, на фронтовий розподільний пункт абощо, коли вже так усі на нього чигають. Він так і зробив. Аж заплакав, коли йшов, а як ви не знали його до сорок четвертого року, то й не збагнете, що це за картина, коли Шлемер плаче, просить, дякує й руку мені цілує. Він скиглив, як побите цуценя. Пішов — і більш я його не бачила. Згодом я з цікавості якось їздила до дружини того Кайпера, в Коленпот, під Бюром, бо таки хотіла знати... розумієте? Вона вдруге одружилася, а я сказала їй, що доглядала її чоловіка в госпіталі і він, помираючи, просив мене відвідати її. Там така гостроязика тітуся, що куди. Спитала мене: "А котрого це з моїх чоловіків? Ернста Вільгельма? То він аж двічі вмер: раз у госпіталі, а вдруге — вбитий десь там у вас під якимсь Вюрзеле-ном". Отже, Шлемера не було вже на світі, і я не приховую, що мені зразу полегшало на серці. І для нього так, мабуть, краще було, ніж якби наці або партизани повісили його чи розстріляли. Він таки був справжній воєнний злочинець — набирав у Франції, Бельгії та Голландії людей на примусову роботу, ще з тридцять дев'ятого року, адже він за фахом комерсант. Мене потім не раз допитували через нього, та й будинок конфіскували з усім, що там було, тільки свої л ахи дозволили взяти. Видно, Шлемер гарбав обома руками й хабарі брав... Отак я з сорок дев'ятого року опинилась на вулиці, та так і зосталась на вулиці, можна сказати. Правда, і Лені, й інші пробували мені помогти, щоб я знайшла якесь місце в житті. Я й жила в Лені півроку, але довше не змогла, бо ж чоловіків до себе водила, а в неї хлоп'я підростало та й спитало мене якось: "А чого він так душить тебе в ліжку?" (Маргрет знову почервоніла.— Авт.).
Де пережив кінець війни Шіртенштайн, нам уже відомо: він бринькав на піаніно "Лілі Марлен" для радянських офіцерів десь між Ленінградом і Вітебськом — це чоловік, якого поважала сама Моніка Ас! "Мною володіло одне жахливе, невідчепне бажання (Ш. авторові): я хотів жерти й лишитися живим. І я б ладен був грати "Лілі Марлен" навіть на губній гармонії".
Доктор Шольсдорф перебув кінець війни так, що його можна назвати трохи не героєм: він вибрався з міста "в одне сільце на правому березі Рейну й дочекався кінця війни там, зі справжніми документами, нічим не заплямований політично, не боячись ні нацистів, ні американців. Задля повнішого маскування я став командиром загону з десятка фольксштур-містів — серед них трьом було більше сімдесяти років, двом менше сімнадцяти, у двох було відрізано ногу вище коліна, в одного нижче, один був без руки, а десятий — недоумок, типовий сільський дурник; озброєння наше складалося з кількох залізяк, а головно — з розірваних начетверо білих простирадл. Крім того, нам дали кілька ручних гранат, щоб підірвати міст. Ми виступили всім загоном назустріч ворогові, несучи в руках палиці з поприв'язуваними шматками простирадл, моста й не подумали чіпати — і здали село американцям цілісіньке. Відтоді мене вважали в селі (йдеться про бергішське сільце Ауслермюле.— Авт.) своєю людиною, весь час запрошували на всі свята, але останні два роки помічаю, що почали ставитись не так, часом навіть чую слово "капітулянт" — це через двадцять п'ять років, та ще й після того, як я врятував їм дзвіницю, своїм життям поручившись американському лейтенантові Ерлу Вітні, що на ній нема солдатів і що вона не воєнний об'єкт. Поправішали, це точно. В кожному разі, я вже не так радо їду туди".
Ганс і Грета Гельцени майже не потребують алібі: Ганс народився тільки в червні 1945 року, і чи виявляв він у материнському лоні схильність стати "вервольфом", авт. невідомо. А Грета і взагалі народилась аж у 1946 році.
Генріх Пфайфер, якому тоді минув двадцять один рік, саме лежав після ампутації лівої ноги (вище коліна) в старовинному монастирі поблизу Бамберга, перетвореному на госпіталь. Він — за його власними словами —"щойно прокинувся після наркозу, і мене нудило, просто страх, коли раптом прийшли американці,— на щастя, мені вони дали спокій".
Старий Пфайфер, що, за його словами, "в день нашої неслави" перебував з дружиною "неподалік Дрездена", на той час уже двадцять сьомий рік (а як на сьогодні, то навіть п ятдесят другий) тягав свою паралізовану ногу — ту саму ногу, що про неї батько Лені в 1943 році, перед своїм арештом, сказав: "я такої хитрющої ноги ще зроду не бачив".
Ван Дорн: "Я тоді гадала, що я розумніша за всіх, і вже в листопаді сорок четвертого перебралась до Тольцема, де відкупила батьківську садибу, та ще й клапоть земельки придбала — за ті гроші, що колись Губерт цілими жменями роздавав. Я весь час товкла Лені, щоб і вона їхала зі мною та народила свою дитину — від кого вона, ми так усе й не знали — спокійненько, на селі, й доводила їй, що до нас американці напевне прийдуть на два-три тижні раніше, а що ж вийшло насправді? Велике щастя, що Лені була не там. Тольцем, як то кажуть, зрівняли з землею — дали нам півгодини, щоб зібратись і вийти з села, тоді автомашинами вивезли за Рейн і вернутись ніяк не можна було, бо ж по цей бік уже стояли американці, а там, де ми,— ще німецька влада. Ні, це велике щастя, що Лені не послухалась мене. Мовляв, село, спокій, квіточки, повітря... аж воно он як: натомість ми побачили тільки величезну хмару пилюки, ось що стало з Тольцема — тепер його, звісно, відбудували, але тоді, я вам кажу, тільки велика хмара пилюки знялася!"
Кремер: "Коли забрали хлопця, я стала думати: куди ж тепер, на схід, на захід чи зоставатися тут? Вирішила зостатись: на захід нікого не пускали, тільки солдатів та тих, що мали копати окопи, а на схід? Хіба я знала — може, вони гратимуться в ту війну ще кілька місяців, а то й рік. Отож я й зосталась — у своєму помешканні, аж до другого. (Ідеться про 2 березня 1945 р., яке в певних колах, що лишилися в місті, називають просто "друге"—Авт.). А тоді був наліт, що від нього багато людей збожеволіло чи трохи не збожеволіло; я була тоді в підвалі броварні навпроти й думала: "Світ валиться, світ валиться", й скажу відверто: я, що з дванадцяти років, з тисяча дев'ятсот чотирнадцятого, не ходила до церкви й не дбала про попівські брехні, й навіть тоді, коли наці були нібито (підкреслення не авт.) проти попів, навіть тоді я не була за, бо все ж таки набралася досить діалектики й матеріалістичних поглядів на історію, хоча більшість товаришів у партії мали мене за гарненьку дурепу,— то я вам скажу: я тоді молилась... і більш нічого. Знов із мене полізло: "Отче наш", "Радуйся, діво" і навіть "Господи, помилуй нас". Тільки молилась. То був найгірший, найстрашніший з усіх нальотів, яких ми зазнали, і тривав він рівно шість годин сорок чотири хвилини, а стеля в підвалі броварні часом аж двигтіла. Двигтіла й здригалася, майже як намет під вітром,—— і все це сипалось на місто, вже майже безлюдне, сипалось і сипалось: нас у підвалі було всього шестеро — дві жінки я й ще одна, молодша, з трирічним хлопчиком, то вона тільки цокотіла зубами,— отоді я вперше побачила, як це воно буває, хоч пишуть таке часто: ті зуби самі собою цокотіли, вона нічого не могла вдіяти, навіть не помічала, а врешті'прокусила губи до крові, й довелось нам запхати їй між зуби скіпочку, якийсь уламок обструганої дощечки, клепки чи що — там їх багато валялось; я думала, що вона збожеволіє, та й сама теж. Гуркотіло не дуже, тільки двигтіло а стеля прогиналась, як ото гумовий м'яч, коли в ньому дірка і його надавлювати; а хлопчик спав, бо просто втомивсь_Спав і всміхався вві сні. Було там ще четверо чоловіків _один старий складський робітник у штурмовицькій