— Так,— сказав я.
— Де ти спатимеш цієї ночі?
— У Блоків.
Ми пішли вниз до трамвая алеєю, повз обсмалені снарядами дерева.
У пивниці біля кінцевої зупинки дев'ятого номера я замовив коньяк для нас обох, кинув десятипо^енігову монету в автомат, і нікелеві кульки, скотившись у дерев'яний канал, один по одному підскочили вгору; вони натиснули на сталеві пружини й ударили по нікелевих контактах; почувся тихий дзвін, а вгорі, на скляній шкалі, з'явилися червоні, зелені та сині цифри. Господиня і Кете спостерігали за мною, і я, граючи далі, поклав руку на потилицю Кете. Господиня склала на грудях руки, й усмішка оживила її велике обличчя. Я грав далі, і Кете не зводила з мене очей. До пивниці зайшов якийсь чоловік, забрався на високу табуретку біля прилавка, поклав сумку позад себе на стіл і замовив горілку. У нього було замурзане обличчя, брунатного відтінку руки, і світла голубінь очей здавалась іще світлішою, ніж була насправді. Він подивився на мою руку, яка все ще лежала на потилиці в Кете, поглянув на мене й замовив другу чарку горілки. Невдовзі після цього він підійшов до мене й почав грати на другому автоматі, непоказному на вигляд, схожому на касу — ручка з щілиною та велика червоняста шкала, на якій підряд одна за одною стояли три великі чорні цифри. Чоловік кинув монету, повернув ручку, цифри на шкалі закрутилися, зникли, а потім, через певні інтервали, щось тричі клацнуло, і вгорі з'явилися цифри 1—4—6.
— Нічого,— сказав чоловік і кинув іще одну монету. Диск із цифрами шалено закрутився, потім стукнуло, ще раз стукнуло і ще раз, якусь мить було тихо, і несподівано із сталевої пащі автомата посипались десятиш})енігові монети.
— Чотири,— сказав чоловік, усміхнувся мені й додав: — Це вже краще.
Кете зняла мою руку зі своєї потилиці і сказала:
— Мені треба йти.
На вулиці трамвай, розвертаючись, зі скреготом ішов по колу, і я, заплативши за обидві чарки коньяку, провів Кете До зупинки. Коли вона входила в трамвай, я поцілував її, і вона поклала руку мені на щоку, а потім, скільки я міг її бачити, махала мені рукою.
Вернувшись до пивниці, я побачив, що чоловік із замурза-ним обличчям усе ще стоїть біля автомата. Я замовив коньяк, припалив сигарету й подивився на нього. Мені здавалося, що я вгадую ритм, у якому обертається диск, і коли стук лунав раніше, ніж я чекав, мені ставало страшно; я чув, як чоловік мурмотів: "Нічого... нічого... два... нічого... нічого"
Коли чоловік, сиплючи прокльони, вийшов з пивниці, а я почав розмінювати гроші, щоб запустити автомат, на блідому обличчі господині вже не було усмішки.
Ніколи не забуду, як я вперше опустив ручку вниз і диск швидко закрутився (тоді мені здалося: неймовірно швидко) та як тричі, через рівні проміжки часу, щось клацнуло. Я прислухався, чи не почується дзенькіт падаючих монет, але нічого не дзенькнуло.
Я пробув там ще з півгодини, пив горілку й крутив ручку, дослухаючись до дикого шереху дисків та сухого клацання, а коли я виходив з пивниці, у мене в кишені не було й п4>еніга, і мені довелося йти пішки майже три чверті години — аж до Ешерштрасе, де живуть Блоки.
Відтоді я заходжу тільки до тих пивниць, де поставлено такі автомати, прислухаюся до чарівливого шереху дисків, чекаю, коли всередині клацне, і щоразу лякаюсь, коли шкала зупиняється, а гроші не вискакують.
Наші побачення підпорядковані певному ритмові, якого ми ще не усвідомили. Бажання зустрітися виникає раптово, і нерідко буває, що ввечері, перш ніж приткнутися десь на ніч, я підходжу до нашого будинку й викликаю Кете вниз умовним дзвінком, про який ми домовилися з нею, щоб діти не помітили, що я поблизу. Бо найдивніше те, що вони, здається, люблять мене, хочуть мене бачити, говорять про мене, хоча в останні тижні, прожиті з ними, я їх бив. Я бив їх так сильно, що, побачивши якось себе зі скуйовдженим чубом у дзеркалі, сам злякався виразу свого обличчя. Блідий, проте облитий потом, я затулив собі вуха, щоб не чути, як кричить хлопець, якого я бив за те, що він співав. Однієї суботи, надвечір, коли я чекав на Кете внизу біля парадного, Кле-менс і Карла все-таки застукали мене. Я злякався, помітивши, що їхні обличчя засвітилися радістю. Вони кинулись до мене, обіймали мене, розпитували, чи я здоровий, і я піднявся з ними сходами. Та тільки-но я вступив до нашої кімнати, мене знову охопив страх перед жахливим подихом злиднів; навіть усмішка нашого малюка, який, здається, впізнав мене, і радість дружини — ніщо не могло вгамувати тієї ненависної дратівливості, яка одразу ж піднялась у мені, тільки-но діти почали підстрибувати й співати. Я знов пішов від них, не чекаючи, поки моє роздратування вирветься з мене.
Але часто, коли я стовбичу в пивницях, їхні обличчя раптом з'являються переді мною серед пивних кухлів та пляшок, і мені не забути того жаху, який я пережив, побачивши своїх дітей сьогодні вранці, коли вони йшли з процесією.
У соборі заспівали останній хорал, я схопився з ліжка, відчинив вікно й побачив, як червона постать єпископа проходить крізь натовп.
А внизу, під моїм вікном, я розглядів чорне волосся якоїсь жінки та її обсипану лупою сукню. Голова жінки, очевидно, лежала на підвіконні. Раптом вона повернулася до мене, і я побачив вузьке лискуче обличчя господині.
— Якщо хочете їсти,— гукнула вона,— то вже час.
— Добре,— сказав я,— іду.
Коли я спускався сходами, фірма, що випускає зубну пасту, знов почала канонаду на набережній.
VIII
Пиріг дуже вдався. Коли я витягла його з духовки, теплий солодкий запах здоби розійшовся по всій кімнаті. Діти сяяли. Я послала Клеменса по збиті вершки, набрала їх у шприц для видавлювання крему й намалювала для дітей на синьому сливовому тлі пирога завитки й кружечки, невеличкі профілі.
Я спостерігала, як вони вилизували з миски рештки вершків, і зраділа, побачивши, з якою точністю Клеменс розділив їх порівну. Наостанку нашкребли ще цілу повну ложку, і Клеменс віддав її маленькому, який сидів на своєму стільчику і всміхався мені, поки я мила руки та фарбувала губи новою помадою.
— Ти надовго йдеш?
— Так, до завтрашнього ранку.
— Тато скоро вернеться?