сперся ліктями об поруччя і випустив клуб Диму.
У Блека сіпнулися брови.
— 3 Землі прилетіли робототехніки. Пам'ятаєш, скільки було мороки з роботами, які лізли під гамма-промені, поки ми не вбили їм у голови, щоб вони цього не робили.
— А хіба ми не одержали нових роботів?
— Одержали кілька, але здебільшого перевчали старих. Отож конструктори хочуть розробити нову модель робота, який би не боявся гамма-променів.
— I все ж дивно, що через це припинили роботу над двигуном. Я думав, що ніхто не може припинити П.
— Ну, це вирішують нагорі. Я роблю те, що мені кажуть.
— Може, тут справа далі тягнеться...
— Може.— Електрик усміхнувся і хитро підморгнув: — Хтось знає когось у Вашингтоні... Та поки мені добре платять, мене це не обходить. Двигун — не моя справа. А що вони збираються тут робити?
— Питаєш! Вони привезли силу-силенну роботів — більше шістдесяти — і хочуть перевірити їхні реакції. Оце все, що я знаю.
— I довго це триватиме?
— Я і сам хотів би знати.
— Ет, що ж,— саркастично докинув Валенський,— аби платили гроші, а там хай собі граються, скільки їм заманеться.
Блек був задоволений. Хай ця версія поширюється. Вона безвинна і досить близька до правди, щоб задовольнити цікавість.
Чоловік непорушно сидів на стільці. Вантаж зірвався й полетів униз, але в останню мить
відлетів убік під ударом сильного, вчасно пущеного променя. Дослідні роботи НС2, що сиділи в шістдесяти трьох кабінетах, розділених дерев'яними перегородками, рвонулися вперед за якусь частку секунди до того, як вантаж змінив свій напрямок. Шістдесят три фотоелементи в п'яти футах від своїх висхідних позицій дали сигнал, і пера позначили це на графіку у вигляді гострого зубця.
Вантаж піднімався і падав, піднімався і падав...
I так десять разів!
Десять разів роботи кидалися вперед і зупинялися, як тільки бачили, що людині вже не загрожує небезпека.
Генерал-майор Келлнер не вдягав свого мундира після обіду з представниками "Ю. С. Роботс". I зараз він нічого не одягнув поверх блакитно сірої сорочки з розстебнутим комірцем, на якій теліпався чорний галстук.
Він з надією подивився на Богерта. Той, як завжди, був ввічливий, охайно зодягнений, і лише блискучі краплини поту на скронях виказували внутрішню напругу.
— То як? — запитав генерал.— Що ви там хотіли побачити?
— Різницю, яка, боюся, може виявитися надто незначною, щоб робити якісь висновки,— відповів Богерт.— Для шістдесяти двох із цих роботів необхідність кидатися на допомогу людині, якій загрожує очевидна небезпека, є те, що ми називаємо вимушеною реакцією. Бачите, навіть коли роботи знали, що людині справді не буде заподіяно шкоди,— а після третього або четвертого разу вони повинні були знати це,— вони не могли реагувати інакше. Цього вимагає Перший закон.
— Ну?
— Однак шістдесят третьому роботу, модифікованому Нестору, така обов'язковість не властива. Він вільний у своїх діях. Якби він захотів, то міг би залишитися на місці. На превеликий жаль,— в голосі Богерта забринів легкий смуток,— він не захотів.
— Чому, як ви гадаєте? Богерт стенув плечима:
— Думаю, що доктор Келвін розкаже нам, коли прийде сюди. Щоправда, вона може зробити це в похмурих тонах. Вона іноді буває трохи роздратована.
— А свою справу знає? — раптово насупившись, занепокоєно спитав генерал.
— Атож.— Здавалося, це потішало Богерта.— Доктор Келвін добре знає свою справу. Вона розуміє роботів, як рідна сестра — це, мабуть, тому, що вона ненавидить людей. Вона хоч і психолог, але вкрай нервова особа. Схильна до шизофренії. Тож не сприймайте її надто серйозно.
Він розклав перед собою довгі аркуші графіків з кривими лініями.
— Бачите, генерале, з кожним експериментом інтервал у часі від падіння вантажу до сигналу робота має зменшуватися. А порушення цієї закономірності свідчить про відхилення в позитронному мозку. На жаль, всі вони тут не мають жодних відхилень.
— А якщо наш Нестор10 не відповідає примусовою реакцією, чому ж його крива не відрізняється від інших? Я не збагну цього.
— Все дуже просто. Реакції роботів не зовсім аналогічні людським реакціям. У людей свідомі дії значно повільніші, ніж рефлекторні. А в роботів не так. У них, коли вибір зроблено, швидкість свідомих дій така сама, як і вимушених. Правда, я сподівався, що для Нестора10 початковий експеримент виявиться несподіванкою і він витратить більше часу.
— Але цього не сталося?
— Здається, ні.
— Тоді ми нічого не добилися.— Генерал досадливо відкинувся на спинку крісла.— А вже п'ять днів, як ви тут.
Зайшла Сьюзен Келвін, грюкнувши дверима.
— Заберіть свої графіки, Пітере! — кинула вона.— Ви ж знаєте, що вони нічого не дають!
Келлнер підвівся, щоб привітатися з нею, та вона лише нетерпляче щось буркнула й сказала:
— Спробуємо застосувати інші методи. Мені не до вподоби те, що відбувається.
Богерт і генерал перезирнулися.
— Щось трапилось?
— Ви маєте на увазі щось конкретне? Ні! Але мені не подобається, що Нестер10 вислизає з наших рук. Це кепсько. Бо вдовольняє його надмірне почуття власної вищості. Боюсь, що мотиви його дій вже не просто виконання наказу. Гадаю, що тут, скоріш за все, річ у невротичному прагненні будьмо перехитрити людей. Це нездорове й небезпечне прагнення. Пітере, ви зробили те, що я просила? Обчислили нестабільність факторів модифікованого НС2 за тими критеріями, про які я казала?
— Обчислюю,— сказав Богерт без ентузіазму.
Вона сердито зиркнула на нього й повернулася до Келлнера.
— Нестор10 чудово знає, що ми робимо, генерале. Він не збирається ловитися на наш гачок, особливо після того, коли побачив, що
реальної загрози людині немає. Інші просто не могли діяти інакше, а він зумисне імітував потрібну реакцію.
— То що ж робити, докторе Келвін? Як ви гадаєте?
— Не дати йому сфальшувати наступного разу. Ми повторимо експеримент, але з деякою поправкою. Між роботами і людиною натягнемо дроти, по яких пустимо струм високої напруги. А дроти натягнемо так, щоб їх годі було перестрибнути. I кожен робот повинен знати заздалегідь, що доторк до них — смерть.
— Ні! — з несподіваною злістю вигукнув Богерт.— Я проти цього! Ми не можемо знищити струмом два мільйони доларів, щоб виявити Нестора10. Для цього існують інші шляхи.