Олена Теліга
ЯКИМИ НАС ПРАГНЕТЕ?
Стаття
----------------------------------------
[Стаття написана у Варшаві. Вперше надрукована у "Віснику", жовтень 1935.]
Від славних майстрів, що різьбили статуї грецьких і римських богинь, через великих італійських малярів з їх мадоннами, через співця Беатріче, аж до свобідних жінок Ґотьє, Арцибашева, Льоренса, Пітіґрілі й сов'єтських письменників, великі і малі мистці все намагалися віддати в своїх творах той тип жінки, що відповідав би на питання: який є їх ідеал? Якою вони її бажали б бачити?
І в нашій літературі хотілося б поставити авторам це питання: якими ж ви прагнете нас бачити? Хотілося б відшукати тип жінки, найбільш відповідний нашій добі.
Але в хаосі жіночих типів нашого письменства нема майже ні одного окресленого, живого і дійсно позитивного образу.
І ось, мимоволі, приходить до голови думка: чи можна мистцям-мужчинам задавати питання — якими нас прагнете? — коли вони самі, здається, не можуть на це відповісти...
Правда, часом де-не-де пролунають чиїсь мужеські слова про жіночу крицевість, про Жанну д'Арк і Марію Стюарт. Часом, все частіше, вириваються закиди на адресу української жінки-рабині. Але всі ці слова — лише припадкова, декляративна сторона сучасного мужеського погляду, вимушена данина добі; в дійсності ж їхній інстинкт мужчин захоплюється зовсім іншими жінками.
І тоді, коли наша література, зокрема поезія, за останні десятиліття пішла наперед велетенським кроком, жіночі типи в ній залишилися незмінні, лише трішечки підмальовані на більш модні кольори. Є це — 1) жінка-рабиня і 2) жінка-вамп. Обидва, не дивлячись на свою нібито протилежність, властиво кажучи, є тим самим типом жінки, що з'являється лише джерелом хвилевої насолоди й увигіднення життя в найпримітивнішому розумінні того слова. І рабиня, і "вамп" виключають пошану до жінки.
Є, щоправда, і третя відміна: різка, енергійна, позбавлена сентименту, "жінка-товариш". Але ця відміна має переважно так мало жіночости, що — викликаючи пошану — ніколи не викликає любови й адорації.
Жінка-рабиня... її повно в творах наших письменників і попередніх, і сучасних. Це тип сабінки, підвладної своєму панові й окруженню, якої все життя віддається лише мужчині і дітям, і яку цілий прекрасний Божий світ, що лежить з усіма своїми принадами й небезпеками за межею її кохання, пристрасти або вузько-родинних обов'язків, — не лише не манить, а просто лякає.
Такі жінки визирають із творів Гоголя, в постаті жінки Тараса Бульби й їй подібних, із оповідань Стефаника. В романах Винниченка втілюються вони в пишних красунь "з округлими коров'ячими очима". Виглядає вона і з "Марії" Самчука, і з повістей Дудка, і з гуцульських новель Єндика.
В нашій поезії — те саме.
Жінка-українка є там завжди в постаті рабині, що віддає тіло і душу першому зустрічному.
Українські візантійські очі
Як я знаю ваш нещирий зір!
В сонних рухах, роблено-дівочих,
Ще прадавнє, вроджене — ясир.
Так каже найвизначніший поет нашої доби [Авторка цитує Євгена Маланюка] в своїх, блискучих формою і глибоких думкою, віршах. І ці рядки невипадкові. Жінка-українка в його творах — завжди самиця, для якої поза її тілом не існує нічого іншого.
Це рабиня.
Кожному, хто схоче,
Дике тіло, що кохає гніт.
Бо в неї: "в кожнім зламі звірина, жагою тварною регоче". Правда, ця самиця в поета має різні відміни. Часом втілюється в спокійну жінку-дружину, але й тоді її образ викликає жах своєю мертвотою і бездушністю.
А поруч, як весталка сонна,
Вартує жертовник вона
Проста, земна моя мадонна,
Проста, земна моя жона.
Або:
Хай не Джоконда ти й не Клеопатра —
Проста жінка землі, —
Під історичним вітром ватра
Не загаса у млі.
Цій простій жінці землі не зрозуміти нічого, що виходить за межі її кімнати:
Що ж тобі? лиш співати і плакать,
Колисати дитину бурлаки.
Коли доводиться читати ці рядки, то робиться моторошно від того образу родинного вогнища. Здається, що опиняєшся в якійсь старій Обломовці, де жінки вешталися з одного кута до іншого, мляві, невдягнені і запухлі від сну.
Часом така жінка-рабиня хоче стати "вампом". Але це лише для того, щоб свою безсилість віддати вибраному мужчині.
У м'язах тих співала творча сила,
Тремтіла тьма. Ще ніч лежала ниць,
Як ворогом підіслана Даліла
Ввійшла в намет — мою підтяти міць.
Та найчастіше вона лише рабиня: "безсила, безвладна, п'яна і німа", що прагне лише "сонних пестощів", байдуже чиїх, плодить дітей, "мов дурних курчат" — теж байдуже чиїх, і сонно підтримує — байдуже чию — ватру.
Є в нашого поета й інша жінка: вільна, горда, вірна. Але хто ж тоді вона? Невже ж теж українка?
Але ж ні!
Вона — скандинавка. В ході її вітер фіорду
Вона від варягів, що ними збудилася Русь.
І крок її криця. І рух її вірний і гордий,
І в погляді синім пізнав я відвічну сестру.
В українській жінці поет чомусь не знайшов ні сестри, ні надхнення, нічого, що варте пошани.
Отсей зелений зір змії
Вже зрадив відьму і повію.
Це — очі українки.
Уста, що їх забарвив яд,
Це не окраса, а образа.
Це — її уста.
... Нечисте тіло
Отруєне мертвотою душі.
Це ціла вона. Українська жінка. Анти-Марія поета. Невже ж дійсно, лише в Скандинавії, в коханій під пристрастю ясно сяє сестра? А коли це дійсно так, як каже поет, то чи не тому в нас нема скандинавок, що нема і вікінгів? Бо, бачимо ще в поета такі рядки:
Витай же, витай, синєока, варязькая Ладо!
Дніпровська Еллада чекає вже тисячу літ.
Осяй, опануй і надхни її древнюю владу
Над білим безмежжям одітої снігом землі.
Що це? Це ж запрошення чужинки на той трон, що належить лише українці? Може українська жінка ще не зуміла зайняти належне їй місце, але панувати на своїй землі і в українській родині повинна лише вона.
Чи це шукання ідеалу жінки серед чужих не є цілковитою зневірою в українці? Чи не нагадує воно аналогічних шукань Турґєнєва, Ґончарова за активним мужчиною в чужинців (Інсаров, Штольц)? Чи не нагадує це захоплення російською жінкою в деяких західньоевропейських авторів (Th. Mann, Claudet Anet).
Але коли мужчина зневірився в українській жінці за її вдачу "рабині", коли він з такою погордою, зрештою — заслуженою, ставиться до жінок, що дозволяють себе брати в ясир першому-ліпшому наїздникові, то яке ж оправдання має мужчина для себе, коли маніфестує своє бажання бути рабом чужинки ("Осяй! Опануй!")?