День закінчився невдало.
— Дзень! Дзень, бум, бум,— жалібно поскаржилася чашка і розсипалась на підлозі гострими, нікому не потрібними черепками.
— Так,— сказала мама,— та-ак!
З черепків не склеїш чашки, це Малюк знав напевно. Очі в нього стали великі й вогкі, як блюдце з недопитим чаєм. Як два блюдця.
Мама зазирнула на саме дно цих блюдець і вирішила:
— Візьмеш віника, зметеш усе і ляжеш спати. Не забудь загасити світло.
Звичайно, мама думала, що син радіє: його ж не покарали за розбиту чашку. А Малюк зовсім не радів. Він гірко зітхав, вимітаючи черепки новим, дуже важким віником: хм, загасити світло...
Темрява тільки й чекала, щоб почати з Малюком злу і нечесну гру: без світла усе зміщувалося, розросталось, а темрява причаювалась у кутку, і в неї навіть не можна було вистрілити з рогатки.
Під роялем з’являвся Шурхіт, та й сам рояль скидався скоріш на якусь живу істоту, а не на музичний інструмент. Стіни починали коливатись, по них повзли і звивалися смугасті тіні, блимали хижо відблиски червоної неонової реклами. Стіл ворушив ногами, як слон у джунглях, з-за шафи визирав лукавий Тілімбом. Вдень це був звичайнісінький гострий ріжок креслярського столу.
Коли тато писав курсовий проект, то розкладав стіл у кімнаті. Над ним повисала тепла жовта лампа. Татова тінь розгулювала по стелі, але це була доброзичлива, кумедно скуйовджена тінь, яка могла тільки розсмішити.
Тато чомусь не любив курсових проектів. Він полегшено зітхав, коли, нарешті, міг скрутити трубкою білий папір, покреслений чорними лініями і кружками, а креслярський стіл засунути за шафу. Малюкові ж тоді ставало сумно, бо під роялем на ніч знову оселявся Шурхіт...
— Мам!
— Що сталося?
— Нічого не сталося. Мам, я не боюсь, просто мені нудно самому.
— Спи, то й не буде нудно.
— Мам? Мам, впусти в кімнату трохи світла з кухні. Ну, хоч би ниточку!
— Спи, Малюче. За чашку не було прочухана? Ну, то спи, чуєш?
Навіщо мама нагадує про чашку? Чашок залишилося ще багато, штук п’ять, усі однакові, а синіми квіточками. Чому ж треба весь час пам’ятати про одну розбиту? І взагалі, може, краще пити чай з чайника? Вода ллється просто в горло — тільки встигай ковтати.
Буль, буль, буль...
Хоч як хотілось поганому Шурхоту під роялем розбудити Малюка, хлопчик все-таки заснув. Останнє, що він встиг почути, був голос батька:
— Проклятий інтеграл! Нема мені життя від нього...
— Інтеграл — це хто? — запитав у матері вранці Малюк.
— Ти не зрозумієш. Треба вирости.
— Як Ігор?
— Ще більше.
— Як тато?
— Як тато... Малюче, невже ти не бачиш, що я щось роблю? Коли ти вже зрозумієш, що в мене є й свої турботи, а не тільки твої?
Малюк напився молока, натягнув на голову шапку, одягнув куртку і запитав:
— Мам, можна, я піду на двір?
— Тільки не бігай. А то спітнієш і знову почнеш кашляти.
— Добре,— відповів Малюк,— не буду! — і щодуху злетів сходами вниз.
У дворі уже стояли Юра й Шура — брати-близнюки, схожі між собою, як мамині чашки з синіми квітками.
— Ні, не дорахуєш до мільйона! — притупуючи для більшої переконливості ногою, говорив Юрі Щура.
— Дорахую, от побачиш!
— Мільйон — це скільки? — поцікавився Малюк.
— Багато! — пояснив Шура.— До мільйона треба три дні не їсти, нічого не говорити, не спати, все тільки рахувати — і то не дорахуєш.
— А я дорахую!— не здавався Юра.
— Мільйон — це стільки? — широко розвів руками Малюк.
— Де там! Більше! — заперечили брати.— Це як все небо, от скільки!
— А інтеграл хто такий? — запитав Малюк.
— Ін-те-грал? — повторили в один голос блазнюки.— Це ще більше!
Потім Юра, Шура, Наталя й Іра грали в піжмурки, а Малюк сидів на дерев’яних сходах і пробував сам собі пояснити про інтеграл, але з цього нічого не виходило. Малюк навіть не міг додуматись, на що той інтеграл схожий.
Виглянула на балкон мама, побачила, що Малюк сидить, і наказала:
— Зараз же побігай! Ніс від холоду став червоний, як клюква!
Бігати не хотілося. Загадковий ІНТЕГРАЛ вабив до себе, наче новий м’яч на вітрині магазину. Малюк таки будь-що прагнув довідатися, що таке інтеграл. Він мусив знати, інакше це завжди заважало б йому бігати і взагалі займатись якимись іншими справами.
Наталка сказала, що "Інтеграл" — новий сорт цукерок: смачні, з шоколадною начинкою, пояснила вона і облизнулась. Ірка думала, що це якийсь інструмент, а Ігор з четвертого класу не зовсім упевнено повідомив, що так називається одна з невідкритих досі планет.
Малюк недовірливо збирав усі суперечливі твердження. На думку Малюка, вони були варті не більше, ніж обгортки від цукерок. Малюк мучився, сидячи на дерев'яних східцях, а інтеграл залишався темною загадкою.
І тільки тато розгадав її. Хлопчик підійшов до тата з боязкою надією: пояснить — не пояснить?
Тато посадив Малюка на одне коліно, з таємничим виглядом озирнувся навколо і зашепотів мало не в саме Малюкове вухо:
— Ти знаєш, це злий і хитрий дідуган. Може зробити з людиною все, що йому заманеться. Вуса в нього довгі, а борода сива і розколошкана, живе він під замшілим каменем, а перед вечорами виходить: кого б зачарувати? Кому б капость вчинити? Старим бабусям нитки переплутує в клубках, у трамваях гальма псує, забиває димарі, розбиває вікна, а всі потім на хлопчаків скаржаться, думають, що це вони пустують. А зі мною він одного разу знаєш що утнув? Провалив на екзамені, розумієш, брате, провалив — і що хоч роби!
Малюк сполохано уявляв, як тато провалюється: під ним розступалась підлога, і тато летів, летів... А десь недалеко зловтішно хихикав злий дідуган Інтеграл.
Не можна було залишати цього просто так. Малюк здивувався, що тато не спробував відплатити Інтегралові.
Він обережно розпитував:
— А де замшілий камінь?
— Який замшілий камінь?
— Таж той, де Інтеграл живе.
— Ах, той! — на татовому обличчі знову з’явився таємничий вираз.— Замшілий камінь там, де Полтва під землю ховається.
— А де Полтва під землю ховається? — не заспокоювався хлопчик.
— Під горою, де кінчається місто...
З рогаткою в кишені і з трьома бубликами він вирушив на пошуки Інтеграла. Найважче було вперше самому перейти вулицю. Малюк тричі дивився праворуч і стільки ж — ліворуч, перш ніж ступити на брук.